Генрi Лайон Олдi - Де батько твій, Адаме?

— Ні-і… Вони носаті. І з вусами. Вітьок, козел, в гаражі брехав! Ось я й…

Не договоривши, таксист закрив дверцята і став розвертатися.

Ванда чекала в скверику біля тест-центру. Мало не впустивши куплений на розі букет троянд — улюблених Вандиних гладіолусів, як на те, не знайшлося — Кирило спершу злякався, що запізнився. І лише потім, побачивши сяюче обличчя дружини, зрозумів: вона навмисне. Вийшла заздалегідь, сіла на лавку, бажаючи зустріти чоловіка не в казенному фойє, а зовні, під старою липою. Прискоривши крок, він оминув пам’ятник похмурому діячеві мистецтв і підійшов, майже підбіг до дружини.

— Ну як ти? Як здоров’я?

Вже видихнувши питання, здивувався власній дурості: при чому тут здоров’я? Тест-центр — не лікарня. Тутешні процедури швидше схожі на медитації або прийоми у психоаналітика. З єдиною метою: виробити у клієнта навички поводження з «ментиком». У газетах писали: найближчим часом, завдяки новим методикам, такі навички формуватимуться амбулаторно — один, максимум, два дні.

— Кирюша… я дуже скучила…

Букет все-таки впав на землю. Пенсіонер навпроти, виблискуючи іконостасом орденів, несхвально спостерігав, як обнімається парочка. У його часи… Мабуть, ще й не розписані, молокососи. Втім, навіть якби «молокососи» пред’явили свідоцтво про шлюб, це не похитнуло б певності охоронця моральності. Сім’я — справа серйозна. Гріх на людях лизатися. Думають, якщо в мізках репродуктори, так тепер і все дозволено?

Ні, милі!

— Вандо…

Потім вони довго збирали троянди, що розсипалися — Ванда терпіти не могла обгортки з фольги, і Кирило про це знав. Сміялися. Жартували. Говорили про дурниці. Поволі, обнявшись, ішли до стоянки таксі, потім до стоянки автобуса, потім — по проспекту, вирішивши дійти додому пішки. З’їли по морозиву у відкритому кафе. Все було чудово. Краще не буває. Кирило старанно вдавав, що не помічає обруча в коротко стриженому волоссі дружини. Виходило добре. Набагато важче було не помічати періодичної гри лицьових м’язів і ворушіння губ. «Це швидко мине, Кирюша! — Ванда знічено посміхнулася. — Консультант завіряв: протягом місяця…»

Кирило знітився, махнув рукою: нісенітниця, мовляв!

І подумав: здається, вони соромляться своїх «ментиків». Трохи, зовсім небагато. Можливо, тільки спочатку. Можливо, назавжди. Але ніяковість ця дивна по природі своїй. Так короткозорий підліток соромиться окулярів. Кульгавий хлопчисько — милиць. Якщо врахувати, що завдання «ментика» — зовсім не компенсувати фізичний недолік, а навпаки… Дивно. Соромитися хорошої машини? дорогої квартири? персня з діамантом?! Чи все-таки окуляри з милицями? — просто вони ще не знають, але здогадуються, потайки відчувають…

Дідько забирай, треба бути сейфом , щоб морочити собі голову такими безглуздими думками!

— Слухай, а давай підемо в кіно?

Вночі він дуже старатиметься, щоб все йшло як завжди. Дружина повернулася додому. Закоханий чоловік згорає від нетерпіння. По суті, правда. Але відчуття, що вони тепер у ліжку не одні, збережеться надовго.

Обруча Ванда не зніме, пославшись на рекомендації консультанта.

Ще через місяць вони поїдуть відпочивати на море.

…зараз розумію: написати роман «for sale» — простіше простого.

Узяти зошити. Досить нудні, місцями різні за стилем. Замість млявої, сьогоденної рефлексії, що не має ні сенсу, ані мети, окрім як незабаром палахкотіти від запаленого сірника, додати десятків зо два висмоктаних з пальця епізодів. Спритних, жвавих. Когось викрасти, когось убити. Постріляти в провулку. Знайти затишне місце для відвертого сексу. Дрібку жахів: перчик бадьорить. І скласти картковий фінал з натяком на продовження. Це дуже важливо: натяк. Бадьоре підморгування з-за завіси. Сивобородий мудрець XX-го століття — Яків, син Еммануїла — іронізував, маючи на увазі нібито стародавню Александрію:

«Чим тепер гетера — не муза; чим муза — не гетера? „Дайте мені вина, дівчата!“ Пити, лише б не думати! Піднесена трагедійність, піндарова величавість в століття панування авантюр, релігійного сумбуру, вченого універсалізму, музейної науки і майданового марновірства, вінегрету зі звичаїв і обрядів всіх культур Сходу і Заходу… […] Шибче й веселіше! Веселіше! Веселіше! Ось моральне гасло епохи вселенства. Трагедія ж? Кому потрібна зараз трагедія — цей Едіп? Мабуть, ще потрібен Евріпід, та й то купці гурманів. І що таке тепер трагедія, якщо не жаліслива забава і спосіб приємно провести час? Для катарсису ж, тобто очищення глядача при спогляданні трагедії, як учив Арістотель, існують лазні і лікарі. Чи не вгодно вам терми Каракалли? — Очищайтеся!»