Генрi Лайон Олдi - Де батько твій, Адаме?

— Виділення субосіб?

— Ну, це для лікарів. Суб, шмуб!.. Я тобі по-нашенськи. Інакше, вибачай, не умію. Тут головне інше: брехати не виходить. Брехня, вона кисла. Відразу оскома. Для справ — краще не придумати. Хоча, знаєш, не завжди…

— Кисла?

— Ну, така… Наче яблучко. Зелена антонівка. Пробував?

Кирило кивнув, вдав, що зрозумів. Отже, брехня кисла. А правда солодка. Зелена антонівка і варення з малини. А еротичні фантазії пахнуть пармськими фіалками і сяють перламутром. Важко, майже неможливо уявити собі весь ланцюжок образів, передаваних «ментиками». Інформація, зрощена з відчуттями. Текст, невіддільний від почуттів. Слово «кипарис» як абстрактне поняття «хвойне дерево», слово з семи букв, трьох голосних і чотирьох приголосних, укупі з йодистим ароматом моря, вогнем заходу, криками чайок над водою…

П’ять справ одночасно. Сто справ. Тисяча. Тільки для мізків.

Час їхати за Вандою.

— Я тобі ось що скажу, Кирилище, — кинув в спину сусід, перш ніж знов сховатися під днищем машини. — Дурять нашого брата. Я чув, «ментики» — вони… Коротше, від самого початку безрозмірні були. Їх з глушаками в продаж пустили, тимчасово. Щоб капусти більше зрубати. Ох, дурять…

Ердель Маргінал провів Кирила до рогу і помчав назад: жирувати на травичці.

Таксі підкотило відразу, ледве потенційний клієнт встиг стати на узбіччі й підняти руку. Відкрилися дверцята:

— Далеко?

— На Отакара Яроша. Біля готелю «Мир».

— До тест-центру, шефе? Тоді червінець.

— Сам ти шеф. Сім, і ані на копійку більше.

— На восьми зійдемося? — таксист був молодий, веселий. Бувають такі зухи: кепка з хвацьким напуском, лоб схований під козирком. Одні очі блищать зайчиками. І руки на бублику: всуціль у синяві наколок. — Мені аліменти платити, рубля не вистачає!

— Поїхали…

— Дверима сильніше грюкни, гаразд?

Шини зашаруділи по асфальту. Обігнавши нудну «Мазду», таксі набрало швидкість.

— Замовляти їдеш, шеф? Або так, придивитися?

— Придивитися, — розмовляти не хотілося. — Я сейф , мені тільки дивитися залишилося.

— А-а… — таксист раптом став збіса схожий на Семена Григоровича. — Ясно. Ну і правильно. Хріна там, в цих залізках. Я, коли женихався, «патник» здуру начепив. Чую серцем: кльова у мене дівка! Завжди радісна, задоволена, душа співає… І у мене у відповідь: солов’єм. Потім, після штампу, з’ясував: стерва вона. Радісна. Дусту в чай підсипле, і по життю щаслива. Почуття, м-мати їху|…

— Розійшлися?

— Ну! Говорю ж: аліменти… Хлопець росте. Хороший хлопець, ласкавий. У мене. А «ментик» я собі не візьму, ні! Довбешка не кавун, чого її на скибочки, їху м-матір…

Кирило раптом образився. За Ванду.

— Ніхто вашу довбешку різати не збирається. Телепатичний зв’язок — гігантський прорив у історії Людства! Виділення субосіб з вузькою спеціалізацією, їх розшарування й інтеграція за першим же бажанням…

Таксист збив кепку на потилицю.

— Тиграція-хренація! А довбешку все одно не дам… І потім, шефе: ти чого розоряєшся? Якщо не брешеш, що сейф . Платять тобі за рекламу, чи що? М-мати їху, куди преш! Не сіпайся, шефе, це я не тобі…

Замовкнувши, Кирило став дивитися у вікно. Вони вже виїхали на проспект, і тепер уздовж дороги тягнулися вітрини, вивіски, рекламні щити. На тролейбусних зупинках юрмилися люди, біля входу в метро торгували арахісом, батареями і журналами. Таксист, мабуть, образившись, теж не намагався продовжити бесіду. Включив радіо, знайшов хрипкий «блатняк» і почав насолоджуватися. Кирило раптом подумав, що цей таксист, швидше за все, ще до Нового року обзаведеться «ментиком». В кредит. Або у друзів позичить. Тому і свариться, сам себе накручує: щоб страх подолати. Цей страх, властивий багатьом, долається швидко. Тільки у людей похилого віку, що заскніли в ненависті до змін, він домінує. Ось і таксист: заховає «ментик» під кепкою, крутитиме бублик, одночасно роблячи десять справ. Одна субособа обговорить з шофернею вчорашній матч «Торпедо — Металіст», інша домовиться з приятелями, хто прихопить пиво для недільної рибалки, третя підчепить замовлення у диспетчера — безпосередньо, без радіомаячка, що вічно ламається…

— Приїхали, шефе.

Розплачуючись, Кирило потай здивувався, бо таксист не став канючити «додаєчки за швидкість». Натомість кепка довірливо подалася до клієнта:

— Чуйш, шефе… А правда, що всі вірмешки — сейфи ?

— Дурниці. Хто вам таке сказав?

— А ти наш, місцевий?

— Наш. А що, на вірменина схожий?