Кір Буличов - Оповідання

Була ще одна справа. Головне і сумне. Анабіозні ванни. У них автономний блок живлення. Температура підтримувалася на нормальному рівні. Друга вахта, підрахував Павлиш, буде спати ще два місяці. На найекономнішому режимі. І все. Павлиш залишиться останньою людиною на цій планеті. Потім помре також. Можливо, скоро, якщо не зможе пристосуватися до місцевого повітря. Можливо, проживе до старості.

Павлиш уявив себе дідком у подертому брудному скафандрі. Дідок виходить на східці перед врослим у сірий пісок кораблем і годує з долоні членистих потвор. Вони штовхаються, заважають одна одній і дивляться на нього уважно і строго.

Був, щоправда, ще один варіант. Від’єднати анабіозні ванни. Жоден із сплячих не помітить переходу до смерті. Енергію блоку можна перемкнути тоді на один з відсіків і прожити в безпеці декілька років. Від такої можливості стало ще паскудніше. Павлиш зазирнув до реанімаційної камери, колишньої реанімаційної камери. Він щодня заглядав туди, намагаючись настроїтися на можливість дива. За дверима його зустрічала та сама безнадійна плутанина дротів і уламки приладів. І скільки не придивляйся, жоден провід не стане на місце. Ні, розбудити другу вахту він не зможе.

І все-таки вони були ще живі. Він був не сам.

Павлиш увійшов до відсіку анабіозу. Відсік був захований у центрі корабля, охоплений надійними обіймами амортизаторів і майже не постраждав. Тут було відчутно холодніше, ніж в коридорі. Під матовими ковпаками ванн угадувалися людські фігури.

— Бувають же випадковості, — сказав Павлиш термометру. — Сьогодні ми сюди потрапили. Завтра ще хто-небудь. Візьме і потрапить.

Павлиш знав, що ніхто сюди не потрапить. Нема чого. Колись, кілька років тому, планету відвідала розвідгрупа, провела тут два тижні, склала карти, узяла зразки флори і фауни, з’ясувала, що день тут дорівнює чотирьом земним дням, а ніч чотирьом земним ночам, встановила, що планета поки інтересу для людей не представляє. І відлетіла. А може, навіть і групи не було. Пролетів автомат-розвідник, покружляв…

Сонце, за розрахунками, мало опуститися вже до самої води. Момент цей міг становити інтерес для майбутніх дослідників. Отож перед вечерею мало сенс знову вибратися на пляж і зазняти зміну дня і ночі. Попри все, це могло бути гарно…

Це було гарно. Сонце, безупинно збільшуючись і червоніючи, повзло по дотичній до яскраво-зеленої лінії винокраю. Сонце було смугастим — по лілових штрихах бігли, спалахували білі іскри. Небо, яскраво-фіалкове в тій стороні, де сонце, ставало над головою смарагдовим, глибоким і густим, а за спиною вже стояла чорно-зелена ніч, і сірі хмари, зароджуючись десь на суші, повзли до моря, прикриваючи в тумані яскраві зірки. Чагарник на дюнах перетворився на чорний частокіл, суцільний і монолітний, звідти долинали шипіння, тріск і бурмотання, настільки чужі і загрозливі, що Павлиш вважав за краще не відходити від корабля. Він знімав захід сонця ручною любительською камерою — єдиною, що збереглася на борту — і слухав шурхоти за плечима. Йому хотілося, щоб швидше закінчилася плівка, щоб швидше сонце розпливлося в оранжеву пляму, провалилося в зелень води. Але плівка не закінчувалася, залишалося її хвилин на п’ять, та й сонце не поспішало піти на спочинок.

Мошкара щезла, і це було незвичним — Павлиш за чотири доби звик до її діловитого кружляння, до її явної нешкідливості. Ніч загрожувала чимось новим, незнайомим, злим, бо планета була ще молода і життя на ній занурене в нещадну боротьбу за існування, де переможеного не обертали в рабство, а пожирали.

Нарешті, сонце, до половини занурившись у воду, розпластавшись по ній сочевицею, поповзло праворуч, туди, де вздовж горизонту тягнулася чорна смужка, — берег удалині загинався, утворюючи затоку, в глибині якої упав «Компас».

— Ну що ж, — сказав собі Павлиш. — Дознімемо і почнемо першу полярну зимівлю. Десять днів суцільної ночі.

Власний голос був приглушений і майже незнайомий. Кущі відгукнулися на нього спалахом галасливої активності. Павлиш не зміг змусити себе дочекатися повного заходу сонця. Палець сам натиснув на кнопку «стоп». Ноги самі зробили крок до люка — надійного входу в печеру, таку потрібну будь-якому троглодитові.

І тут Павлиш побачив вогник.

Вогник спалахнув на самому кінці мису — чорної смужки по обрії, недалеко від якої спускалося у воду сонце. Спочатку Павлиш подумав, що сонце відбилося від скелі або хвилі. Подумав, що обманюють втомлені очі.