Володимир Обручов - Оповідання

Чорні гострі скелі облямовували там прибережну рівнину, порослу обрідною травою і низькими чагарниками полярної вільхи та берези. Незмовкаючий шум прибою заколисував після одноманітної і грубої їжі, а свіжий морський вітерець відганяв комарів, оводів і ґедзів. У осінні й зимові віхоли мамонт ішов з прибережжя углиб гір звивистими ущелинами й годинами стояв і дрімав там під захистом чорних сланцевих урвищ. І тепер в Нескучному саду він дрімав і снив про природу далекого рідного острова.

Але йому не дали відпочити. Сторож і діти скоро розшукали його і почали підкрадатися з різних боків — одні вздовж огорожі танцювального помосту, другі з-за дерев парку. Нарешті, зупинилися кроків за 10–20 від дрімаючої тварини. Хлоп’ята перемовлялися пошепки, передаючи один одному свої враження.

— Шерсть-бо, шерсть. Руда, довга, але не густа. Висить патлами, мов на штучній пальмі.

— А вуха-бо які величезні. Лоп-лоп… Так і ходять. Весь час рухаються.

— Це він прислухається, про що ми говоримо.

— Очиці маленькі, менші, аніж у слонів…

— А ножищі! Справжні стовпи! Наступить — в коржик розчавить!

— Схожий на слона і не схожий. Шерсть, горб на спині, бивні інакше заломлені і значно довші…

Але тут з другого боку галявини почулися гучні голоси.

— Знайшли, знайшли! Мамонт тут. Ось він!

Вся Москва вже знала про пригоду.

На галявину висипав натовп захеканих людей з фотоапаратами, блокнотами, біноклями. Вони наввипередки попрямували до мамонта. Сторож кинувся їм назустріч.

— Куди, куди? Зупиніться, громадяни! Близько не можна, він сердитий. Уб’є! — кричав дядько Семен.

Але його вже оббігали і справа і зліва. Фотографи спішно витягували камери, розставляли триноги, заважаючи один одному; кілька чоловік з кіноапаратами все забігали наперед, претендуючи на кращі місця. Вигуки, сварка…

Репортери з блокнотами оточили сторожа і вимагали «відомостей». Хлоп’ята, що підбігли, перебиваючи один одного, захлинаючись, цокотіли:

— Я перший побачив, як він…

— Брешеш! Ти квіти рвав, коли він розламав барак. Він он звідки вийшов до нас.

— Він відразу об’їв усі клумби. Жоржини, золоті кулі, все… Цілими снопами в пащу пхав.

— Весь наш квітник спустошив, ненажера.

— А з водограю воду пив і обливався.

Поступово натовп розмістився великим півколом, у центрі якого тихо стояв мамонт. Заклацали затвори… З боку дерев цікаві вже підійшли до мамонта зовсім близько. Гомін, вигуки, крики посилювалися з кожною хвилиною. Мамонт з подивом розглядав юрбу дивних двоногих, неспокійних і галасливих, що оточила його кільцем. Вона почала дратувати його, звиклого до простору і тиші пустельного острова. Його вуха залопотіли, він почав швидко розмахувати хвостом. Важко повертаючись на місці, мамонт переконався, що строкатий натовп оточує його з усіх боків. Тоді він підняв хобот, затрубив і рушив у бік галявини. Пролунали крики жаху, виск, почалася паніка. Півколо на галявині відразу заворушилося, всі бігли, спотикалися, напирали один на одного, падали. Декілька фотоапаратів, чорних покривал, триног, блокнотів, шапок залишилося на траві. Мамонт топтав усе, що потрапляло під ноги, або підхоплював хоботом і жбурляв уперед у бік втікачів. Галявина швидко спорожніла. Лише сторож не взяв участі в загальній утечі, а залишився на посту. На щастя, потвора рушила не в його бік.

Добігши до краю галявини, мамонт зупинився, підніс хобот і трубними звуками сповістив про перемогу над ворогами. Але почулися гудки, і на галявину з одного боку виїхала пожежна команда, а з другого на рисях вилетів загін кінної міліції.

Червоні машини пожежників здалися мамонтові страшними чудовиськами, що видавали оглушливі звуки. Він вайлувато повернув у інший бік, з якого насувалася кіннота. Коні різко спинилися, почали задкувати, кидатися в боки або ставати цапки, побачивши руде громаддя, що розмахувало хоботом над величезними білими бивнями. Весь загін збився докупи, незважаючи на зусилля вершників, а мамонт, повернувши праворуч, перебіг галявину і зник у глибині парку.

Кінні міліціонери, діти, репортери, фотографи і цікаві, число яких все збільшувалося, рушили услід за ним.

Мамонт відбіг далеко і спустився косогором до Москви-ріки вище від пароплавної пристані. Тут було ще тихо і безлюдно. Побачивши воду, він забрів у річку, напився й відтак почав приймати душ, поливаючи себе з хобота, яким набирав воду. Завдяки цьому залишки глини і піску, що пристали до його шерсті й зліпили її в потворні патли, відмилися остаточно, і мамонт виліз з річки чистеньким; він став у тіні дерев на береговій алеї і знову задрімав.