Олександр Бєляєв - Мертва голова

З цього дня Сполдінг засів за роботу…

Сполдінг зробив позначку на полі товстого зошита, походив по кімнаті, дістав з книжкової полиці том Марка Твена, розгорнув закладену сторінку і прочитав підкреслені олівцем рядки:

«Чи є у вас брат? — Так, ми звали його Біллем. Бідний Білль! — Він, значить, помер? — Цього ми ніколи не могли взнати. Глибока таємниця витає над цією справою. Ми були — покійний і я — близнята, і коли нам було по два тижні з дня народження, нас купали в одній балії. Один з нас потонув у ній, але ніяк не можна було встановити, хто саме. Одні гадають, що Білль, інші, що я…»

Сполдінг засміявся та відразу ж нахмурився, замислився. Кинув на стіл томик Марка Твена і знову заходив по кімнаті.

— В чому тут секрет смішного?

Сполдінг розкрив книгу Анрі Бергсона «Сміх». «Смішною є косність машини там, де повинні бути рухливість, увага, жива гнучкість людини. Людина, що діє немов мертвий автомат! Ось один із секретів смішного. Людина біжить по вулиці, спотикається, падає. Перехожі сміються. Людина займається своїми повсякденними оправами з математичною точністю. Але ось якийсь злий жартун попсував навколишні предмети. Людина занурює перо в чорнильницю і витягує звідти грязюку, думає, що сідає на міцний стілець, і розтягується на підлозі…»

«Але це ж правильно! — дивується Сполдінг. — Адже це стандарт усіх комічних трюків наших американських кінокартин! Однак треба випробувати на людях, як усе це діє. До речі, ось стілець з поламаною ніжкою, ось…»

Місіс Адамс підійшла до дверей і з цікавістю заглянула в замкову щілину. Сполдінг стояв перед дзеркалом і робив страшні гримаси. Стук у двері відвернув його увагу.

Хто б це міг бути? Ну, звісно, це місіс Адамс іде довідатись, чи не треба мені чогось. Спробуємо на ній.

— Увійдіть!

Місіс Адамс відчиняє двері. Сполдінг ступив назустріч їй кілька кроків. Напівдорозі ноги у нього заплітаються і він безглуздо на весь зріст розтягується на підлозі. Але місіс Адамс не сміється. Вона істерично скрикує і кидається до Сполдінга.

— Ви вдарились? Що з вами? Боже, як я злякалась!..

— Нічого, нічого, легке запаморочення, місіс. Сідайте, прошу вас, на крісло. Я теж сяду. Голова ще наморочиться.

Сполдінг сідає на стілець з поламаною ніжкою і, вирячивши очі, немов ідіот, з гуркотом падає на підлогу. Адамс зовсім злякалась. Розгублено заметушилася.

— Ви хворі, містер, це цілком очевидно. І обличчя ваше змінилось, — воно надто спотворене, нерухоме. Таке обличчя буває у… дуже хворих!

На жаль, смішна, як здавалося Сполдінгу, гримаса викликала не сміх, а страх.

Коли, нарешті, хазяйка пішла, Сполдінг кинувся до своїх книг. У чому причина невдачі?

Йому здавалося, що він знайшов пояснення: для сміху потрібна нечутливість до об’єкта сміху. Але в тому-то й справа, що до нього, Сполдінга, місіс Адамс небайдужа. А хіба можна розсмішити закохану в тебе жінку? Звичайно, можна. Треба тільки знайти секрет…

Поступово він збагнув таємницю смішного.

Незабаром Сполдінг став «душею товариства», що збиралося на веранді: він знову почав з’являтися там. Коло нього завжди лунав сміх.

— Ми не знали, що ви такий веселий, — говорили пансіонери.

Веселих люблять, і Сполдінг відчував, як зростають до нього симпатії.

Він ставив собі дедалі важчі завдання: смішив похмурих, хворих, чимось засмучених і розстроєних людей. У нього ще були невдачі, помилки, але він усе легше виправляв їх; зате були й справжні перемоги. В пансіоні Адамс з’явився новий мешканець, відставний офіцер Баллонтайн, надзвичайно похмура людина, яку, кажуть, переслідували життєві невдачі. Тільки за останній рік він втратив половину свого майна, ліву ногу й дружину, що покинула його через нестерпний характер. До того ж він хворів на печінку і був надзвичайно дратівливий. Ніхто не бачив, щоб він не те що сміявся, а навіть посміхався. І ось таку людину Сполдінг вирішив розсмішити. Про це знали всі, крім самого Баллонтайна, закладалися на великі парі. Сполдінг уже вступав на арену сміхотворця-професіонала. Ніби не звертаючи уваги на старого буркотуна, Сполдінг почав демонструвати свої випробувані номери. Баллонтайн сидів на низькій софі, обнявши схрещеними пальцями коліно здорової ноги, і дивився на Сполдінга чорними сердитими очима. Навколо все качалося від сміху, а в Баллонтайна хоча б мускул здригнувся на обличчі. Ті, хто ставив на Сполдінга, почали вже занепокоєно перешіптуватись: може, Баллонтайн глухий, як отой дядечко в оповіданні Марка Твена, що ніколи не сміявся?