Олександр Бєляєв - Мертва голова

Головне ж — ні в кого нема такої сталевої волі, такого впертого прагнення до влади, такої пристрасної жадоби до багатства, такого гомеричного апетиту до всіх благ життя і такої фанатичної наполегливості в досягненні мети.

І Сполдінг стрімголов кинувся в бій, мов зголодніле вовченя, пустивши в хід і волю, і жадібність, і зуби, і кігті. Але незабаром виявилося, що всього цього мало. Кігті йому знадобились тільки для того, щоб одного разу спересердя зірвати з воріт заводу об’яву «Прийому нема». Зубами він гриз від люті комишеву тростину, коли йому знову відмовили.

Здебільшого йому не вдавалося пройти не тільки в кабінет директора, але й до секретаря. Тоді Сполдінг говорив по телефону з прохідної контори чи з вестибюля. Якось він спробував силою прорвати кордон, але його з ганьбою, під руки, видворили з кабінету особистого секретаря машинобудівного магната.

Він жив на випадкові мізерні заробітки, часто недоїдав і ставав жорстоким, злорадно мріяв про те, як сам буде ще безпощаднішим з невдахою, коли все ж досягне вершин земного благополуччя. І якщо звичайні шляхи важкі, треба знаходити легші, нові, незвичайні.

Нові шляхи! Де вони, ці нові шляхи? Сполдінг почав жадібно прислухатися, ловити кожне слово про швидкі чи незвичайні способи збагачення.

Якось у вагоні підземної залізниці Сполдінг почув розмову про удачу письменника-гумориста, який однією книжкою нажив собі велике багатство. Сполдінг сам читав цю веселу книжку й від душі сміявся. Але ж у нього, Сполдінга, нема літературного хисту. Через кілька днів він прочитав про людину, що нажила, незважаючи на кризу, мільйони на патентованому засобі для росту волосся. А винайти такий чи подібний до нього засіб — не так легко, цього швидко не зробиш. В іншій газеті повідомлялося про колосальні заробітки знаменитого комічного кіноартиста Престо. На жаль, у Сполдінга не було й артистичного таланту.

Втомлений, роздратований, з важким тягарем денних невдач і образ, пізно ввечері повертався Сполдінг додому. Ходив по вузькій кімнаті з вікном у двір і слухав, як за стіною хтось тужливо грав на якомусь невідомому інструменті. Звуки нагадували то флейту, то скрипку, то людське контральто.

Ці звуки дратували Сполдінга. Незрозумілим був тембр, незрозуміла мінлива мелодія — то чаруюча, прекрасна, то жахлива, безглузда. Незрозумілими були, як і вчора ввечері, несподівані переходи музикальних звуків у кулеметну стрілянину, яка, проте, дуже швидко припинилася. Незрозумілим, нарешті, був виконавець. Учень не міг так блискуче грати ці технічно складні речі, артист не міг виконувати музикальні дурниці, дивні і змістом, і формою.

Вже кілька днів ці звуки інтригують і турбують Сполдінга. Треба спитати в хазяйки будинку, хто поселився в сусідній кімнаті. І сьогодні за стіною після співучої скрипкової мелодії раптом почувся пекельний скрегіт заліза, свист, верещання.

Сполдінг постукав у стіну. Звуки замовкли.

Стукають…

— Увійдіть.

У прочинених дверях з’явилась висока червонощока сорокарічна хазяйка пансіону. Не входячи в кімнату, вона сказала:

— Пробачте, містер Сполдінг. Здається, вам заважає ця жахлива музика за стіною? Я скажу вашій сусідці. щоб вона не грала після восьмої години вечора.

— Дякую вам, місіс Адамс, — відповів Сполдінг. — Ця музика справді трохи дратує мене. Але я не хотів би перешкоджати сусідці, якщо для неї ці звукові феномени не забава, а робота. Я можу приходити додому пізніше…

— О ні, ні! Я неодмінно скажу міс Бульвер. Вона страшенно молода… тобто я хотіла сказати: неприпустима оригіналка через свою молодість… Винахідниця! — з помітним презирством закінчила місіс Адамс свою атестацію.

Сполдінг зацікавився.

— Оригіналка? Винахідниця? І що ж вона винаходить? Та ввійдіть у кімнату, місіс Адамс!

Але місіс Адамс не так була вихована, щоб заходити в кімнату холостяка. Вона лишилась біля дверей..

— Дякую, але я поспішаю, — відповіла вона. — Я не хочу сказати нічого поганого про міс Бульвер, але всі ці винахідники трохи теє… — І Адамс покрутила біля лоба товстим пальцем з двома обручками. — Вона каже, що нібито створює таку пісеньку, від якої заплаче весь світ: і немовля, і столітній старик, і щаслива наречена, і життєрадісний юнак, навіть коти й собаки. Вона так і сказала: «І тоді я буду Королевою сліз» — це її власні слова, я нічого не додаю.

Місіс Адамс покликали, вона вибачилась, подарувала на прощання Сполдінгу посмішку й вийшла.