Олександр Бєляєв - Мертва голова

Сабатьє намагався грати на честолюбстві вченого, але ця струна вже не вібрувала в душі Фесора.

— Тут є дещо цікавіше від газетної шумихи. — І, подумавши, Фесор додав: — Ні, я не можу залишити лісу.

— Але що вас тут затримує?

— «Мертва голова» — той самий дивовижний метелик. якого я побачив у лісі п’ятнадцять років тому. Я думав про нього дні й ночі, шукав його всі ці роки, але не міг знайти. Поки я його не піймаю, не піду з цього лісу.

— Але ж зрозумійте, — розсердився Сабатьє, — ви самі давно перетворились у мертву голову, вперта людино! Ну яка користь від усіх ваших відкриттів, якщо про них не знає жодна людина на землі? Яка цінність усіх ваших колекцій і знань тут, у лісі? Не сьогодні-завтра вас може з’їсти ягуар, проковтнути удав. Нарешті. ви помрете природною смертю і заберете в могилу всі скарби. Поза суспільством, без людей ваше існування безцільне, копійка йому ціна! Наука для науки — це гра в бирюльки, нісенітниця, безглуздя! Ви повинні подумати про свій обов’язок перед суспільством, без якого ви були б безсловесною твариною!

Сабатьє говорив довго, і Фесор, очевидно, почав схилятися на його доводи. Нарешті старий вчений, опустивши голову, сказав:

— Добре, я поїду з вами. Але тільки для того, щоб повернутися сюди на чолі добре спорядженої експедиції і закінчити свої роботи. Ми, звичайно, заберемо з собою мої колекції?

— Ну, зрозуміло, — відповів Сабатьє, подумавши: «Тільки б його витягнути звідси!»

Дощі стали випадати частіше, і маленьке товариство почало діяльно готуватися до від’їзду.

Якось Сабатьє, тиняючись біля берега набухлої від повені ріки, звернув увагу на розкидані стовбури залізного дерева. Від стовбурів ішов міцний аромат.

— Такому дереву позаздрила б кожна парфумерна фабрика! — сказав Сабатьє. — А що як з цих дерев зробити пліт?

Фесор похитав головою:

— Це дерево зіграло вже зі мною поганий жарт! — відповів він. — Воно не тримається на воді. Пліт треба робити з легкого бамбука.

Незабаром пліт був готовий. Джон влаштував на ньому простору палатку. Коли почалися дощі, всі троє переселились у палатку, чекаючи моменту відплиття. Колекції ще були в дерев’яній хатині Фесора. Мандрівники вичікували, коли проясниться небо, щоб можна було перенести на пліт величезну кількість колекцій комах, не пошкодивши їх. Фесор дуже хвилювався і щохвилини поглядав на небо.

— Здається, прояснюється, — сказав він якось уранці.

Дощ перестав, виглянуло сонце. Ліс почав оживати.

— Так, треба скористатися годиною, — відповів Сабатьє.

Всі поспішили до хатини.

Раптом Фесор голосно скрикнув і побіг, мов божевільний.

— Мої колекції! Мій дім! — кричав він.

Сабатьє і Джон пішли слідом за ним і побачили, що ветхий будиночок Фесора розвалений. Бурі й зливи останніх днів докінчили його. Біля підніжжя дерев лежала купа потерті вперемішку з висушеними комахами.

Фесор у відчаї кинувся на залишки свого житла й почав перегрібати сміття руками, викрикуючи:

— Мої колекції! Моя праця! Моє життя!

Джон намагався відтягти старика, але він, здається, збожеволів.

— Залиште його, нехай він трохи заспокоїться, — сказав Сабатьє, щиро схвильований горем ученого.

Набігла хмара, і зразу стало темно. Загуркотів грім, спалахнула блискавка. Вітер рвав верхів’я дерев і свистів у бамбуковому гаю. Дощ знову полив як з відра. Але Фесор не помічав нічого. В його настрої наступила реакція. Він сидів нерухомо, наче той маніяк, втупивши погляд на загиблі скарби.

Сабатьє насупився і, торкнувши вченого за плече і сказав:

— Ось бачите, ми своєчасно вирішили забрати вас звідси. Але не сумуйте. Ви повернетесь сюди, і тоді…

— Так. так! — Фесор нарешті опам’ятався. — Треба все починати з початку! Я повернусь!

— З добре спорядженою великою експедицією. Але нам треба поспішати. Ходімте швидше, Фесоре!

— Так, так, треба поспішати… Роботи багато. Все — з початку! Швидше ж! Ходімо!

Фесор квапив своїх супутників! Він поспішав до людей, щоб швидше повернутися в ліс. Цей ліс поневолив його душу, став його стихією, його манією.

Вони прийшли на річку саме вчасно. Вода, що раптово прибула, вже піднімала пліт.

Фесор схопив жердину і почав відштовхуватись.

— Не робіть цього! — гримнув на нього Джон. — Ви можете загнати гострі кінці плоту в мул. Вода сама підніме пліт. Майте терпіння!

Фесор покірно поклав жердину і знову замовк, втупивши похмурий погляд у мутні води. Повз нього, як і багато років тому, мчали стовбури дерев, трупи тварин, пальми. Але він, здавалося, нічого не помічав. Тільки один раз його очі спалахнули думкою.