Олександр Бєляєв - Мертва голова

— Я не знав, що ви так любите квіти! — сказав Сабатьє, поглядаючи на Джона.

Але Джон замість відповіді одчайдушно скрикнув, клубком скотився з дерева і, не перестаючи кричати, застрибав по траві, хапаючись за обличчя й руки.

Сабатьє вирішив, що його вкусила гадюка. Але Фесор підбіг до Джона й почав скидати з його рук і обличчя маленьких білих мурашок. Сабатьє теж приєднався до Фесора, і вони втрьох швидко змели з Джона мурашок. Кілька цих отруйних комах упало на руку Сабатьє, і він зрозумів, чому Джон так несамовито кричав. Біль від укусів мурашок був такий нестерпний, наче тіло кололи розжареними голками. Коли, нарешті, з Джона струсили комах, Сабатьє підійшов до орхідеї і побачив, що всередині вся квітка всіяна білими мурашками.

— Ці злі інсекти (комахи), — сказав Фесор, — можуть з’їсти живу людину. Раз вони напали на мене. Я врятувався тільки тому, що кинувся в воду, у воді вони ще довго кусали мене, доки їх не змило.

Все тіло Джона пекло, наче він прийняв ванну з червоним кайєнським перцем. Однак він поривався ще ловити рибу.

— Мені треба покупатися в річці, інакше я згорю у власній шкірі! — запевняв бідолаха.

Улов був вдалий. Рослина Фесора діяла чудово. Незважаючи на те, що вода була проточна, хоча й з повільною течією, наркотичний сік рослини настільки одурманив рибу, що вся поверхня річки вкрилася нею. Але мало цього — Джону пощастило спіймати в річці тварину з породи алігаторів — водяну ящірку, на вигляд безневинну, але таку кровожерливу, наче справжній кайман.

— Що ви робитимете з цією ящіркою? — запитав Сабатьє.

Але Джон тільки таємниче моргнув.

Цього дня обід вийшов на славу. Наварили й нажарили риби.

На закуску Джон вирізав найсмачнішу частину — хвіст чудовиська, потім вийняв з тіла яйця, якими воно було наповнене. Печені яйця ящірки дуже припали до смаку Фесору, він признався, що не знав про цю смачну страву. Для Джона, очевидно, була дуже приємна така похвала.

Наприкінці обіду трапилась невеличка неприємність: виявилося, що в сахарниці майже немає цукру.

Фесор відразу ж запропонував повести гостей до столітнього дерева, де водилися медоносні мухи.

— Це недалеко, — сказав він, — і ви побачите, що там легко можна зробити запас цукру. Я вивчав життя цих мух і знаю, як зібрати мед, не зачепивши їх: засувку я завжди залишаю зверху дупла, а мед вигрібаю з-під мух. Мед цих мух смачніший, ніж бджолиний, а віск — білий-білий. Мухи довше, ніж бджоли, виготовляють віск; тому я завжди повертаю віск після того, кк саморобною центрифугою викачаю з нього мед.

Через півгодини маленьке товариство вже сиділо за чаєм, ласуючи надзвичайно смачним і ароматним мушиним медом.

Звичайно Фесор ішов у ліс на цілий день, і тільки і ввечері всі збиралися біля вогнища за котелком чаю, розповідаючи один одному події дня. За цей час Фесор уже повністю оволодів мовою.

Проте останнім часом з ним діялось щось неладне. Фесор повертався в невизначені години, забирався в свою лабораторію і то сидів нерухомо біля столу, обхопивши голову руками і глибоко замислившись, а то раптом зривався з місця, щось збуджено бурмотів і так швидко опускався по драбині, що Сабатьє щоразу боявся за нього. Старик був страшенно неуважний, на запитання відповідав невлад, інколи навіть не чув їх чи обривав розмову на півслові.

— Зовсім збожеволів старий, — говорив Джон, поглядаючи на Фесора.

Фесор і справді був схожий на божевільного.

Якось він сидів недалеко від дому, уважно розглядаючи в траві якусь комаху; потім раптом підвівся й помчав так, наче за ним гнався ягуар. Він бігав по галявині, мов навіжений, репетуючи на весь, голос:

— Чому вона не хоче брати мою ефіпігеру?

Потім він піймав якусь комаху, квапливо повернувся на своє місце і, кинувши комаху, урочисто вигукнув:

— Взяла, каналія!

Сабатьє підійшов до вченого і обережно запитав його:

— У вас, пане Фесор, здається, якісь неприємності з вашими комахами?

— Неприємності? — відповів повеселілий Фесор. — Я мало не збожеволів, ось які неприємності! Але тепер усе гаразд. Ще одна складна загадка природи розв’язана!

І, влаштувавшись зручніше, він з запалом почав пояснювати.

— Оси — це вчені вбивці. Своїх жертв — турунів, ефіпігер і інших комах — вони вражають отруєним кинджалом жала в нервові центри, після чого комах розбиває параліч. Ці живі трупи оса тягне до себе і складає в кладовці, — таким чином, напохваті завжди є свіжі продукти. Ось ця сама оса, лангедокський сфекс, мало не довела мене до божевілля! Вона вразила свою жертву, ефіпігеру, на моїх очах і, схопивши за вусики, не поспішаючи потягла в свою нірку. Я непомітно підкрався, ножицями обрізав вусики, взяв паралізовану ефілігеру й поклав на її місце іншу, яку щойно спіймав. Оса, що тягнула свою здобич, відчула, коли я перерізав вусики, що ноша стала легшою, і оглянулась. Звичайно, вона дуже здивувалась, побачивши, що замість паралізованої лежить інша, жива ефіпігера. Моя оса не вірила своїм очам і, змочивши передні лапки в роті, почала ними протирати оченята. Пересвідчившись, що це не обман зору, оса почала шукати першу ефіпігеру, а до моєї навіть не доторкнулась, хоча я сам підсовував їй здобич. Чому вона не брала мою ефіпігеру?