Володимир Шитік - Остання орбіта

На Землі у людини звичний розпорядок життя. Вона знаходиться серед друзів і знайомих. А в безмежних просторах космосу? Один або з невеликою групкою таких же, як і він, відірваних від рідної Землі на довгі-довгі місяці, космонавт весь час знаходитиметься під враженням своєї віддаленості від рідної Землі. Воно пригнічуватиме його психіку з кожним днем все сильніше і сильніше. Яку волю повинна мати людина, щоб витримати і перемогти!

Випробування сили волі в макеті-кабіні і чекало на Павла. Спочатку він провів в кабіні декілька годин, потім — добу, потім — тиждень. Сам, без будь-якого заняття, не чуючи жодного звуку. Як це важко — сидіти і нічого не робити, навіть знаючи, що ти тренуєшся і через деякий час знову будеш серед людей.

Особливо важким був тиждень самоти. Три кроки туди, три — назад. Крісло. Ліжко. Невеликий стіл, в шухлядах якого тільки пакети з їжею. У нього був час знову і знову обдумати все своє життя, проаналізувати всі свої вчинки. Єдиного він не дозволяв собі — думати про Валю, а думки про неї якраз і були найбільш хвилюючими, не давали йому спокою.

До сурдокамери Павло звик тільки на п’яту добу. Допомогла фізика. Без паперу і олівця він став обчислювати рух в космосі найдрібніших атомних частинок, що набули швидкості великих енергій. Це була титанічна праця. Скільки разів Павло, забувшись, мацав кишені, сподіваючись знайти олівець і папір, і, не знаходячи, у відчаї скрипів зубами. Він боявся, що забуде тільки-но обчислену складну формулу.

Минув тиждень. Медики не знайшли в психіці якихось істотних відхилень. Павлові дозволили відпочити.

Він повернувся у свій котедж і сів за письмовий стіл, щоб відновити розрахунки, зроблені в кабіні-макеті. Закінчивши роботу, він раптом відчув втому і пішов до лісу.

Був тихий літній вечір. Сутеніло. З озера тягнуло вологою. Павло довго бродив лісом, із задоволенням вдихаючи прохолодне терпке повітря. Додому повернувся, коли вже зовсім стемніло.

Він не відразу засвітив світло, а постояв ще біля вікна, милуючись рожевим розливом заграви. Скоро настане час, коли сонце для нього не заходитиме… Незнайомий смуток, велика любов до Землі вперше потривожили душу. Він відвернувся від вікна і помітив на столі записку: « Буду увечері. Зустрічайте гостей. Бурмаков ».

Стрілки настінного електричного годинника показували майже одинадцяту ночі. Якщо не порушувати встановлений для тренувань режим, час уже лягати спати. Але ж гості…

Він прислухався, чи не йде Бурмаков, і… не зміг підвестися відразу з крісла. Валя! Чому вона тут?

Вітя, Валя і Бурмаков з Валиною валізкою в руці увійшли до кімнати і зупинилися біля дверей.

— Валя! — тихо покликав він.

— Ось ти де! — щасливо засміялася Валя. — В хованки граєш? — Вона підбігла до Павла і на мить притиснулася до нього. — Досить вже, досить ховатися від мене.

Останні слова трохи спантеличили Павла.

— Ховаюся? — розгубився він.

— Ну звичайно. Спочатку сам потайки від мене зібрався в космос, а зараз і Вітьку за собою тягнеш. — І Валя ніжно обняла брата.

— Пусти, — м’яким баском вимовив хлопець, вириваючись з обіймів.

Це розвеселило Бурмакова. Він став заспокоювати Вітю:

— Жінки завжди, Вікторе, були сентиментальні, потрібно пробачати їм цю слабкість.

— Нічого, скоро ми позбудемося їх опіки. — З незалежним виглядом Вітя зробив крок до столу і відразу забув і про сестру, і про все на світі: перед ним лежала карта неба, на якій пунктиром була прокладена траса космічного корабля.

Валя теж поглянула на стіл, зблідла і, щоб приховати хвилювання, сказала:

— Як тут гарно у вас.

— Дача, Валентино Аркадіївно, — відповів Бурмаков. Потрібно ж було якось підтримувати розмову. — На дачі повинно бути гарно…

Павло підійшов до Валі:

— Я винен тобі все пояснити.

Валя спокійно обернулася до нього:

— Не треба, Павлику. Я все вже знаю і все розумію, все. І давай домовимося: ніколи не говорити один одному про розлуку. Жодного разу, ні за яких обставин.

Павло міцно потис їй руку.

— А я дізналася про все від Степана Васильовича, коли привезла Вітю, — продовжувала Валя. — Степан Васильович зустрічав нас. А втім, я не ображаюся, що відразу не сказали. Напевно, так потрібно було.

— Потрібно, потрібно, — втрутився Вітя, — а сама всю дорогу…

— Вітьку! — ляснула Валя долонею по столу. — Пробачте, але він такий базіка, що все життя вам отруїть в подорожі, повірте мені.

— Дуже добре, — засміявся Бурмаков. — Буде хоч одна балакуча людина серед нас.