Володимир Шитік - Остання орбіта

Першу ніч в академічному містечку Павло, як і напередодні в Мінську, спав погано. Але потім… Потім він засинав, ледь торкнувшись головою подушки.

Будинок, що ховався в березовому гаю дещо збоку від головної дороги, спочатку не привертав уваги Павла. Йому якось і на думку не спадало, що тут він проведе не одну годину, займаючись напруженою і, можливо, трохи одноманітною роботою.

І ось його запросили сюди.

На порозі будинку Павла зустріла жінка в білому медичному халаті.

— Заходьте, — як маленького узяла вона Павла за руку.

Павло слухняно пішов за нею. Жінка підвела його до групи незнайомих людей, що стояли у великій, подібній на цирковий манеж, світлій і несподівано високій для цього приземкуватого будинку залі. Кожен привітався з Павлом за руку, назвавши своє ім’я. Павло з цікавістю роззирнувся.

Посеред зали стояла центрифуга. Напевно, така ж, як і та, на якій колись тренувалися перші космонавти і про яку Павло багато чув і знав. У саму стелю впиралася сталева вісь, від якої розходилися дві стрілоподібні руки-ферми. До однієї була прикріплена противага, до іншої — щось схоже на кабіну пілота в надзвуковому реактивному літаку.

Жінка, яка привела Павла, сказала:

— Здоров’я у вас відмінне. Але для космонавта це ще не все. Він повинен звикнути до тих умов, які, можливо, зустрінуться під час експедиції.

Павла переодягнули, посадили в кабіну, обвили добрим десятком дротів, які тягнулися до численних приладів.

— А руки тримайте ось на цих кнопках, — попросив один з операторів.

«Навіщо?» — запитав Павло поглядом.

— Таким чином перевіряється ваша здатність бути уважним під час перевантажень. Ліву кнопку натискайте, коли ось на цьому табло почнуть спалахувати червоні вогники, — оператор показав на лампочки, прикріплені перед очима Павла. — А праву, навпаки, відпускайте, коли відчуєте себе погано. Тільки не соромтеся, прилади все одно самі нам розкажуть, що з вами відбувається.

У залі згасло світло, коромисло плавно рушило з місця і, набираючи швидкість, понеслося по колу.

Засвічувалися червоні вогники, Павло натискав ліву кнопку, відповідав на питання, а самому згадалося дитинство.

… Старші хлопчаки з їх дитячого будинку, коли підмерзло сусіднє болото, притягнули звідкись звичайне колесо від воза і довгу жердину. Декілька хвилин — і карусель була готова. Він, Павлик, змерз, поки дочекався черги на санчата, прикріплені до кінця жердини. Йому було і весело, і страшно, коли санки поволі рушили з місця. А незабаром вже все навколо злилося в одну смугу, до горла підступив клубок. Щоб не закричати — друзі не пробачили б боягузтва, — він заплющив очі і що було сили вчепився в жердину. Коли його зняли, він переможно посміхнувся і, хитаючись, поплентався в сніговий замет. Сніг був м’яким і холодним. Трохи полежавши в ньому, Павлик побрів додому. Потім він довго боявся підходити до каруселі.

— Як ви? — почув Павло голос оператора.

Він хотів відповісти, що йому добре, і раптом відчув, що тіло починає дерев’яніти. Але все-таки відповів:

— Нормально!

Ще через мить тіло немов налилося свинцем, а груди здавило так, ніби на них наступив слон, спочатку однією ногою, потім другою… До слуху долинуло: «Шість «g». У затьмареному мозку промайнуло: «Ого! Я важу вже чотириста п’ятдесят кілограмів». Він хотів зняти праву руку з рятівної кнопки і не міг. Рука здавалася важкою кам’яною брилою. І раптом все закрутилося, застрибало, полетіло в різні боки. Мелькали різноколірні вогники-сигнали, щось тривожно гриміли навушники, кабіна провалювалася вниз. Павло чекав, коли нарешті він удариться об стінку або стелю…

«Спуск!» — якось підсвідомо промайнуло в голові. Павло з полегшенням зітхнув і винувато поглянув на операторів, лікарів, асистентів. Але ті й не думали дорікати йому. Навпаки, в їх очах було здивування: уперше таке перевантаження може витримати далеко не кожен.

— Ну й серце! — сказав лікар, показуючи Павлові кардіограму, на якій осцилограф викреслив рівні риски, майже такі ж, як і перед тренуванням. — Молодець!

Звідки лікареві було знати про ту карусель!

Заняття на центрифузі незабаром закінчилися. Через деякий час Павло міг вже досить довго витримувати дванадцятиразове перевантаження. Вестибулярний апарат космонавта звик до раптових змін ваги і положення тіла.

А попереду Павла чекало куди серйозніше випробування. Одного разу його привезли в приміщення, де знаходився макет кабіни космічного корабля.