Володимир Шитік - Остання орбіта

— А знаєте, Степане Васильовичу, — задумливо розкладаючи перфокарти рахункових машин, сказав Павло, — джерела цих променів розташовані так правильно, що нам і не віриться в їх природне походження.

— Мабуть, мабуть, — неуважно погодився Бурмаков, зайнятий якийсь своєю думкою.

Павло очікуюче втупився в нього. За неуважністю Бурмакова завжди крився несподіваний висновок. Степан Васильович перехопив його питальний погляд, усміхнувся і нерішуче відзначив:

— Маяки? Для космічних кораблів?

— Пастки? Для непрошених гостей? — підхопив Павло.

— Такі слабкі?

— Хто знає, скільки часу вони випромінюють свою силову енергію в простір, — відстоював свою точку зору Павло. — Може, тих, що створили пастки, і немає вже давно на світі. Залишилося лише творіння їх розуму — джерела штучних гравіполів, що направляються автоматами за раз і назавжди заданою програмою.

— Згоден навіть на ваш здогад, — сказав Бурмаков, — хоч він знову залишає мені тільки сліди, а не самих розумних істот. Невже ми їх не зустрінемо?

Не чекаючи відповіді на своє питання, Степан Васильович увімкнув екран телескопа, націленого на одне з місць, що випромінювало невідому енергію. Зображення було сірим, невиразним. Нечітко мелькали якісь тіні, що нагадували перисті хмари, крізь які просвічує чорне нічне небо.

— Нічого ми звідси не дізнаємося, — в голосі Бурмакова звучала гіркота. — Лише побувавши на місці, можна визначити, наскільки ми маємо рацію в своїх припущеннях.

— Є ще один спосіб випробувати, — нерішуче запропонував Павло.

Він знав, що Бурмаков дуже не любив, як це не дивно для навченого досвідом космонавта, ризику. А те, що Павло збирався зараз запропонувати, було саме ризиком.

— Загальмувати в зоні дії променя? — Бурмаков здогадався сам про задум Павла. — Але ми ж не можемо зміряти його силу. Раптом її досить, щоб вже не випустити корабель із своїх чіпких обіймів.

— Ага, повірили в мої пастки, — Павло поспішив перевести все жартома.

— Повірив — не повірив, а мені дуже не хочеться садити корабель у невідомість. Як добре було на Марсі!

Павло промовчав, розуміючи тривогу командира. Більше до цієї розмови не поверталися.

Виток за витком намотував «Набат» навколо Плутона. Здавалося, що вже на ньому не залишилося жодної точки, над якою не пролітав корабель. А Бурмаков усе зволікав, вичікував, сподіваючись хоч частково підняти запону, що вкриває цю таємничу планету. Але нарешті і його терпінню прийшов кінець. Зібравши екіпаж, Бурмаков віддав наказ:

— Розташовуйтеся по аварійних місцях. Будемо сідати.

— Все! — Бурмаков випустив з рук штурвал і розтиснув бліді від напруги пальці.

Надривний гул ядерних двигунів, що проникав навіть крізь багатошарову обшивку корабельного корпусу, оснащеного звукоізоляцією, втих, залишивши у вухах безперервний дзвін.

— Плутон біля наших ніг! — жартівливо піднесеним тоном доповів Бурмаков.

Вітя підвівся, щоб першим побігти до виходу. Але зробив один крок і, ніби наткнувшись на невидиму перешкоду, спіткнувся. Павло ледве встиг підхопити його. Хлопчик розгублено подивився собі під ноги.

— Гостинний Плутон, — продовжував тим же тоном Бурмаков, — хоче нагадати людям, що вони забули про тяжіння. Як доповідають прилади, воно тут майже вдвічі більше, ніж на нашій рідній планеті. А якщо врахувати, що ми за останній час трохи відвикли, щоб нас обмежували сили гравітації, то на перших порах доведеться важко. Проте не засмучуйтеся. Ми скоро звикнемо до своєї нової ваги, наші м’язи зміцніють, і бігатимемо не гірше, ніж на Землі.

Сутулячись, проте рухаючись без помітних зусиль, Бурмаков підійшов до ілюмінатора. «Набат» опустився на невеликий майданчик, розташований серед скель. Вони громадилися зліва, справа, попереду, позаду, зникаючи за близьким обрієм. До командира, важко дихаючи, підійшли Павло і Вітя, поглянули на пейзаж чужої планети, що відкрився перед ними.

— Ого, — стиснув губи Павло, — всюдихід можна було залишити на Марсі або переплавити в дюзах.

— Є ракета, — підказав Вітя.

— І немає пального, — закінчив Бурмаков.

— Зовсім? — здивувався Вітя, поглядаючи то на Павла, то на Бурмакова. — А як же ми?

Павло відвернувся до пульта, немов раптом зацікавився свідченнями манометра внутрішнього тиску.

— Залишилося мало. Тільки на наші внутрішні потреби — опалення, освітлення, приготування їжі, регенерацію повітря, води… — Він натиснув клавіші рахункової машини і показав карту-відповідь. — Його нам вистачить на півроку.