Володимир Шитік - Остання орбіта

— Зіткнемося? — запитав я, прагнучи не думати, що в цьому випадку нам загрожує катастрофа: метеорит був чималенький.

П. К. нічого не відповів, тільки його рука, що лягла мені на плече, сильно притиснула мене до крісла.

Але нічого страшного не трапилося. Кулька на екрані несподівано спалахнула вогненною плямою, і сирена замовкла.

— Чому сигнали тривоги завжди подаються цим мерзенним завиванням? — запитав С. В.

— Щоб не було легковажного ставлення до небезпеки, — відказав П. К.

— Як хочете, — не погодився С. В., — а я заміню сирени чимось приємнішим.

— Моцартовським «Реквіємом»? — засміявся П. К.

— А де метеорит? — Це мене цікавило більше, ніж конструкція сирен.

— Знищений, — сказав С. В. І пояснив: — Вірогідність зустрічі корабля з космічним тілом дуже мала в звичайних умовах. Проте вона існує. Можна її уникнути простим відхиленням від курсу. Це важливо, коли метеорит великий. Але зміна курсу досить копітка справа, тому в помічений метеорит ми просто випустили невеликий атомний заряд. Метеорит згорів. Це було хорошою перевіркою на практиці протиметеоритного захисту корабля.

Ого! З такою технікою не пропадемо!

Кожний з нас знову зайнявся своєю справою.

Все-таки мені здорово пощастило, що я знаходжуся серед таких чудових учених. Здавалося б, наша бібліотека, або, по науковому, фонотека, дасть найповніше роз’яснення на кожне питання, а послухаєш С. В. або П. К. І бачиш, що вони знають навіть більше за неї.

П. К. раптом перестав цікавитися Венерою і несподівано перекинувся на Крабовидну туманність. Він встановив на кораблі антени радіотелескопа і зараз цілими днями слухає сигнали цієї далекої галактики. Гадаю, що це марне заняття. Ну, що з того, якщо дізнаєшся, як йдуть радіохвилі від туманності. Хай цим займаються на Землі. Ми ж можемо в хороших умовах спостерігати Венеру так близько, як нікому ще не вдавалося. Спостерігатиму Венеру сам.

30 листопада

Ніяких результатів спостережень, і моїх і П. К., поки що немає.

1 грудня

Нарешті отримали звістку з Землі — раніше заважало сильне випромінювання сонячної хромосфери, в смугу найбільшої активності якого ми, напевно, потрапили. Земля турбувалася про нашу долю, тому що ми мовчали майже десять діб підряд. Отримавши радіограму, С. В. сказав:

— Поки десять. Адже буде їх набагато більше, таких мовчазних днів…

Нам, мабуть, краще, ніж тим, хто залишився на Землі. Ми знаємо, що живі, що у нас все гаразд і що Земля існує без нас. Вона існуватиме і тоді, коли ми віддалимося за Марс, і наші радіосигнали не зможуть подолати простір і не досягнуть Землі.

— Ми обов’язково повернемося! — це сказав в мікрофон П. К., розмовляючи з Валею.

Через декілька хвилин крізь шум і тріск пролунала ледве чутна відповідь:

— Чекатиму. Чуєш?

П. К. аж засяяв з радості. А нас чомусь цілий день потім переконував, ніби радісно йому тому, що вдалося записати незнайомий сигнал. Дивак. Можна подумати, що я не бачив кольорового фотопортрета Валі, який він ніколи не прибирає з свого робочого столу.

8 грудня

Сьогодні було весело. Вранці крізь сон я чув, що С. В. обіцяв П. К. викликати Землю, щоб передати цікаву новину. Передачі ми ведемо лише в крайньому випадку — кожна вимагає стільки енергії, що її вистачило б нашим двигунам, щоб долетіти до Марса. Значить, новина — важлива. Я швидко вискочив в ходову рубку.

П. К., не відриваючись, дивився в окуляр телескопа і говорив:

— Виразно бачу тверду поверхню. Ніби циклон якоїсь неймовірної сили розігнав багатошарові хмари і відкрив нам материк Венери. Ген вода. Апарат! Плівку!

Справа в тому, що ми не збиралися проводити візуальних спостережень і відключили синхронізовану з телескопом фотоустановку.

Миттєво був зроблений знімок. П. К. віддав плівку С. В.

Командир довго вивчав її і нарешті сказав:

— Схоже на те. Але…

— Що «але»? — образився П. К. І забрав плівку. — Тут добре видно.

— Вітю, — попросив мене С. В., — подай мені, будь ласка, світлофільтр для збільшувача.

Крізь збільшувач, оснащений світлофільтром, ми побачили могутнє завихрення, динамічно схоплене об’єктивом фотоапарата. Але те, що на плівці для ока, озброєного тільки лупою, уявлялося поверхнею, виявилося ще одним шаром хмар, темно-сірих, грозових.

П. К. зніяковів і відійшов від столу. Весь день він відчував себе ніяково, бо ми іноді кепкували з нього. І коли його допекли, сказав:

— Я сам бачив. Апарат не встиг. Упевнений, що ми помилилися, вибираючи маршрут! На Венері є життя. Дуже шкодуватиму, що не я побачу його першим.