Володимир Шитік - Остання орбіта

Схвильовані, повні рішучості з честю виконати завдання Батьківщини, поверталися космонавти в цей вечір на підмосковну дачу.

Всі радіостанції світу передали повідомлення Всесоюзного Космічного центру: « 21 листопада о 16 годині стартує перший радянський міжпланетний корабель «Набат» ».

Неймовірне збулося! Людина прямувала в далекий шлях до інших планет.

На стартовому полі космодрому було тихо. Проводжати космонавтів приїхали члени урядового комітету, учені, рідні і близькі космонавтів. Зовні спокійні, урочисті, вони в ці останні хвилини намагалися добрим словом, жартом підбадьорити тих, кого не побачать довгі місяці, кому зустрінуться в дорозі важкі випробування.

Павло був з Вітею. Даючи Віті різні поради, корисні в повсякденному житті і непотрібні в космосі, Валя тільки зрідка кидала погляди на Павла, і він був вдячний їй за це. Він хотів багато що сказати дівчині, і в інших обставинах сказав би обов’язково. А зараз не міг. Та й навіщо? Він щасливіший від Бурмакова, хоч і трохи сумний. Він подивився в той бік, де стояв Бурмаков. Оточений натовпом відомих учених, багатьох з яких Павло знав тільки з портретів, Бурмаков зовсім не виглядав нещасним. Навпаки, він здавався щасливішим за тих, хто залишався на Землі.

Час минав. Репродуктори повідомили: « 15 година 30 хвилин, час прощатися ». Потім знову невблаганний металевий голос оголосив: « До старту залишилося п’ятнадцять хвилин ».

Троє космонавтів відокремилися від натовпу, за традицією піднялися на підвищення, хвилину постояли там, далекі вже в думках від всього, що відбувалося поряд.

З напутливим словом виступив голова Космічного центру. Павло помітив Валині очі, повні зліз, і її руку, підняту на прощання. Він помахав у відповідь. Ще мить, і вони вже тільки утрьох — Бурмаков, Павло і Вітя — попрямували до корабля. Металевий голос залишився десь далеко позаду, попереджаючи присутніх не наближатися до стартового майданчика.

Павло побачив прикріплені до корабля ракети. Вони повинні були вивести «Набат» за межі атмосфери. Схвильований урочистістю моменту, він увійшов у люк корабля, механічно, ніби робив це щодня, перевірив показання приладів, опустився в рубці у своє крісло. І раптом відразу повернулася ясність думки. Земля і те, що там залишилося, віддалилися. Тут життя йшло своїм ладом. Павло натиснув кнопку, і прозорий запобіжний антигравітаційний ковпак, який повинен був зменшити дію сили прискорення, опустився над кріслом. Його товариші встигли це зробити раніше. До старту залишалося тридцять секунд. Павло поглянув на екран телевізора, що показував підземну залу космодрому, де зібралися всі, хто проводжав їх, хотів знайти Валю в натовпі, але не встиг. Пролунав глухий гул, на телеекрані замигтіли блискавки. Неприємний тягар притиснув Павла до пружної поверхні крісла. А коли на екрані посвітлішало, поле космодрому виглядало на ньому маленькою крапкою.

Бурмаков звільнився від запобіжного ковпака, підійшов до пульта управління, покликав до себе Павла і Вітю. Численні прилади мерехтіли червоними, синіми, зеленими лампочками, гуділи, наспівуючи свою нескінченну і лише їм зрозумілу пісню.

— Вітю, — наказав Бурмаков, — відкрий бічні ілюмінатори.

Хлопець повернув чорний важіль, і яскраве сонячне світло залило рубку.

— Земля! Дивіться, Земля! — закричав Вітя, вдивляючись в ілюмінатор.

Земля, оповита хмарами, голубіла в чорній безодні неба праворуч від корабля. Десь там, на невиразно видимому звідси материку Європи, знаходилася Москва. Трохи далі космодром, де ще стояли їх друзі, рідні, близькі. Вони чекали повідомлення з ракети. Бурмаков подивився на земний годинник, що висів поряд з астрономічним. З моменту старту минуло п’ятнадцять хвилин. Корабель уже виведений на тимчасову орбіту навколо Землі. Час подавати про себе звістку. Степан Васильович увімкнув телевізор прямого зв’язку. Матовий екран ожив, промайнули контури зали, космодрому і нарешті на ньому з’явилося обличчя голови Космічного центру.

— Вітаю з вдалим стартом! — сказав він. — Як почуваєте себе?

— Нормально, — лаконічно відповів Бурмаков.

Решту за нього передали прилади, які відзначали їх поведінку після старту і в перші хвилини підйому.

Голова задоволено кивнув. Зображення попливло, на екрані крупним планом з’явилися обличчя тих, хто знаходився в залі. Це було традиційне останнє прощання. Потім знову з’явився голова. Підвівши руку, він урочисто сказав: