Валентин Чемерис - В сузір’ї Дракона

«У зв’язку з ексцесами сепаратистів, що мають місце в даний момент в Іскоростені, — скоромовкою передав невідомий по внутрішньому радіозв’язку поїзда, — радимо пасажирам заради власної безпеки не залишати вагонів. Місцеві націоналісти нині особливо агресивно налаштовані до тих, хто прибуває до Древляндії з Києва».

І знову з усіх вагонних радіоточок полинула оптимістично-бадьора музика та бравурні марші — кінця-краю їм, здавалося, того дня не буде.

За інших обставин я був би задоволений, що історична помилка княгині Ольги бодай і через сотні літ нарешті виправлена і до України повертається її законна територія, що досі за іронії долі звалася незалежною Древляндією, але мене непокоїло інше: як там Оля? Вона аж ніяк не могла стояти осторонь подій, що спалахнули в Іскоростені, і це мене тривожило. Треба було негайно щось робити, будь-що дістатися Іскоростеня, розшукати Олю й забрати її до Києва, поки все вляжеться.

Витягнувшись голубою змією, поїзд «Київ — Іскоростень» завмер, наче причаївся, в сосновому бору. За соснами миготіли автомобілі — там, очевидно, була дорога, якою я й вирішив скористатися. Бігцем повернувся в купе за своїм рюкзачком. Мої древлянські попутники, ще годину тому такі войовничі патріоти, тепер сиділи як на власних похоронах. Пригнічені і негаданими вістями з батьківщини (їх можна було зрозуміти, вони поверталися в Древляндію, якої вже фактично не було), навіть один одного не помічали, не те що мене.

Статуетка їхньої національної героїні княгині Ольги лежала, перекинута, на столику, і древляни на неї не звертали уваги. Я хотів було на прощання шпигнути їх: «Вітаю вас, шановні. Історична похибка княгині Ольги нарешті виправлена. Ви їхали з України у свою незалежну Древляндію, а приїдете в Древлянську область України, з чим вас і вітаю», — але мені чогось їх шкода стало. Поставивши статуетку княгині на місце, я тихо вийшов з купе. Оскільки вхідні двері були замкнені (провідники невідомо де поділися), довелося скористатися вікном у тамбурі. І невдовзі я, поминувши сосняк, що пахкотів смоляним духом, сухим і гарячим, вийшов на трасу, що в тому місці тяглася паралельно до залізниці.

За добру плату (слава Богу, українські гривні котувалися в Древляндії як валюта, що користувалася великим успіхом у населення, бо їхні власні гроші, звані дерев’яними, самі ж древляни намагалися по можливості обминати) один із автовласників погодився «підкинути» мене до Іскоростеня. Це був автофургончик, його господар (немолодий, засмиканий торговець-човникар віз з України товари, які, як і більшість його співвітчизників, перепродував потім і з того жив) всю дорогу, на чому світ стоїть шпетив своїх нерозумних співплемінників, особливо перепадало націоналістам та сепаратистам, які все ще, судячи з повідомлень київського радіо, «намагалися завадити історичному процесу передачі влади Комітетові нацпорятунку, а значить, і входженню Древляндії до складу України, але історія їх уже відмела, адже переважна більшість населення виступає за входження Древляндії до складу України». Ведучи на чималій швидкості автофургончик, втупившись у дорогу поперед себе і не звертаючи уваги на мене, він бубонів і бубонів, часом зриваючись на крик, — виливав, як я розумів, душу:

— Ідіоти! Сліпці! Націоналісти… сякі-такі! Далі свого носа не бачать, в той час як навіть сліпому видно, що карликова Древляндія, не маючи путньої промисловості та господарства, приречена на злидні. Ліс, льон, картопля — цього мало для функціонування навіть області, не кажучи про державу, а в нас більше нічого й немає. Пани — на двох одні штани! Ах, ах, ми древляни, ми незалежні! Ми — європейська держава! Ми ще покажемо Україні! І показали… Безробіття, лютує інфляція, народ зубожів по саме далі нікуди, зарплат і пенсій роками не виплачують, ціни скажені, люди з голоду мруть. З усіх боків лунає така собі ієреміада, своєрідний плач древлянських пророків Єремій, слізні скарги на бідність… Ремствують, нарікають… Але зате маємо свого президента! Ах, ах, у нас, як у путніх держав, президент! Депутати граються в патріотизм і один поперед одного змагаються в красномовстві та байкарстві… Всюди гамлетизм, бо наші герої не здатні на рішучі й тим паче відповідальні дії. Їм аби погаласувати, поплакатися, як колись плакав Єремія з приводу зруйнування Єрусалима! Борсаємося в ямі, очікуючи допомоги від України, як манни з неба. Завдяки українській допомозі ще якось тримаємося. Але ж не буде Україна нас вічно годувати? Кому потрібна така самостійність, як скажена інфляція, — що сьогодні заробиш, те завтра вже й обезцінене. Хіба тим, хто зараз в Іскоростені намагається загородити дорогу українським танкам, повилазило? Холерики нещасні! У складі України, хай навіть і в статусі її області, ми нарешті станемо на ноги й заживемо по-людському, як живуть в Україні всі. Українські товари популярні у світі… Єдина надія, що Київ нас приєднає до себе, а вони… ворохобляться! Під танки братнього народу, що прийшов нам на допомогу, кидаються… Та коли б моя сила і воля, я б усіх їх… мітлою!..