Валентин Чемерис - В сузір’ї Дракона

Древляни ще дружніше, ще затятіше на мене накинулися.

— Це ви, недоброзичливцю, не знаєте історії. Ні нашої, ні своєї! Бо вас засліпив український шовінізм!

— А вас… місцевий націоналізм!

Хоча ми й обмінялися взаємними звинуваченнями, як дипломати нотами, але суперечку це не вирішило. Мої опоненти на своєму стояли.

— Ми, древляни, були незалежні од Києва ще до вашого князя Олега, до року 883-го!

— Це ви самі придумали, що були незалежні… до року 883-го і ви — одні з творців Київської Русі, як і поляни, сіверяни та інші.

— Згадайте історію, добродію, — напосідали древляни. — Згадайте запис із «Повісті минулих літ», датований роком 883-м: «Почав Олег воювати проти древлян і, примучивши їх, став із них данину брати по чорній куниці…» Коли б ми були залежні від Києва, то чого б київський князь Олег ходив нас примучувати?

— Бо ви відмовилися платити данину, от він і пішов на вас.

— Ні, до 883 року ми були незалежними од Києва, а після походу Олега нас змусили цілих дев’ятнадцять років платити Києву данину, аж до смерті Олега. Саме тоді древляни виявили непокору, і цілих два роки древлянське князівство знову було самостійним. А потім київський князь Ігор «пішов… на древлян і, перемігши, наклав на них данину, більшу від Олегової». Побори Києва викликали у вільнолюбних древлян стійку непокору, вони не визнавали верховенства Києва, бо мали своє незалежне князівство на чолі з Малом. І коли року 945-го загребущий Ігор, як вовк, подався знову брати данину, древляни, очолювані князем Малом, повстали. Як на сьогоднішні мірки, Ігор був просто… просто рекетир. Як ви знаєте, древляни вбили Ігоря. Звичайно, охолонувши, вони втямили, що вчинили нерозумно, запросили у Києва миру, пославши до вдови убитого ними Ігоря, княгині Ольги, послів, прохаючи її, удову, вийти заміж за Мала, убивцю Ігоря. Ольга хоч і горіла помстою, але…

Звичайно, мені краще було б не дратувати гусей, але я вже не міг зупинитися і далі вперто гнув своє, перебиваючи опонентів: київська княгиня Ольга — зрадниця! Нікчемна баба! Адже це через її так зване кохання до Мала Україна втратила Полісся, яке нині зветься карликовою незалежною Древляндією. Усі великі київські князі вважали за честь збільшувати своє князівство, свою Русь і успішно те робили, тільки Ольга його вкоротила, розплатившись за свою особисту любов державною землею.

Мої попутники вже вороже на мене зиркали.

— І він ще їде в нашу Древляндію, цей ярий український шовініст! Такому хулителю княгині Ольги — не місце в нашій Древляндії!

— Авжеж! Висадити його з поїзда — і хай пішки чеше в свою Україну!

Тут до купе заглянув провідник.

— Наш поїзд підходить до кордону Древляндії. Прошу підготуватися до прикордонного та митного огляду.

Древляни почали діставати валізи, про щось стиха між собою перемовляючись, недобре на мене позиркували. У їхніх очах яріла мстивість: ага, ось побачимо, що ти заспіваєш, як з’явиться наша прикордонна варта.

— Древляндія — істинно руська, споконвічно українська земля. — Я все ще не міг стриматись. — І це якесь божевілля, що вона суверенна… — ха-ха — держава!

— Це ви нашу самостійну державу називаєте божевіллям?! — обурилися древляни. — Даруйте, але ми змушені будемо звернути увагу наших прикордонників на вашу персону — дивно, що такому неприхованому недоброзичливцю Древляндії дали добро на в’їзд до Іскоростеня!

— От прикордонники й перевірять його візу!

І лише тоді, охолонувши, я пригадав, що віза в мене хоч ніби й майстерно виготовлена, але куплена у спритних ділків поблизу пункту обміну валюти. Справжню оформляти, що зайняло б кілька днів, у мене просто не було часу — на Івана на Купайла мене чекала Оля. На неуважний, неприскіпливий погляд вона ще, може, й зійшла б за справжню, та, коли древляни настукають на мене, прикордонна варта мало не через лупу вивчатиме мої документи… Треба, мабуть, брати ноги в руки, поки поїзд ще не зупинився на кордоні, в зоні огляду, з якої вислизнути буде складніше. Зберігаючи зовні спокій, вдаючи, що мені все байдуже, навіть щось почавши намугикувати, я дістав сигарети. Демонструючи їх попутникам, мовляв, зібрався покурити в тамбурі, я повернувся до дверей, але тієї ж миті двері раптом різко від’їхали вбік — і на порозі виросли два дебелих древлянських прикордонники з пістолетами в жовтих кобурах на животах. Різко війнуло казенним запахом казарми і взагалі — військових людей.

І тут я дав маху, мимоволі відсахнувшись від них. Древляни зловтішно засміялися. Своїм інстинктивним хитанням я мимовільно видав себе з головою. Хтось із древлян чи не з насолодою промовив: