Валентин Чемерис - В сузір’ї Дракона

Він знав, що коли не з’явиться в Трибунал Прим-О у визначену йому годину, його поведуть туди під вартою і насильно ощасливлять, а за допомогою хімії закохають і зрештою, змусять жити з виділеною йому «особою жіночої статі».

І коли десяцький прийшов за ним з двома конвоїрами і затарабанив олов’яною бляхою (знак його достоїнства) у двері, він, не вагаючись більше й миті, втік у минуле. Всі потім будуть переконані, що він просто наклав на себе руки (своєрідний протест, до якого у відчаї багато хто вдавався з тих, кого мали примусово ощасливлювати), а він насправді втік у вчора. Де в нього мала відбутися зустріч з Нею.

З Єдиною, з якою він і буде нарешті щасливим.

Бралося ще тільки-но за північ, як він лаштувався лягати. Власне, спати він ще не хотів, бо й на дрімоту не тягло, а звик працювати до білого ранку, тож ніч у нього була днем, а день — ніччю, але догорала свічка. Глянувши на куций, дюймів зо два недогарок, він прикинув на око, чи вистачить його, аби написати про «золоту лихоманку» Клондайку (її він пережив на Юконі), оповідання, що вже давно просилося на папір. Глянув і пожалкував: ні, не встигне. Доведеться відправлятися на боковеньку, більше у всьому будинку свічок немає.

«А збирався ж придбати їх кілька дюжин про запас, — подумав він прикро, але тут же й посміхнувся. — Так я ж і купив, здається, із зайвиною, то, виходить, увесь запас уже випалив? Треба спробувати працювати вдень…»

Ворухнувся, щоб звестися і не встав. Стіл притягував, як магнітом. Хотілося ще працювати. Та й пережите на Юконі, в басейні Клондайку не давало йому спокою, поривалося вилитися на папір, «Працюй, працюй, золотошукач із Клондайку, як все життя звик працювати». Тож сердито бликнув на маленький недогарок, наче той був винуватий, що надто швидко згорів, але згадавши Анну, трохи заспокоївся.

«Принаймні його вистачить, щоб написати Анні листа, — подумав обрадувано. — Анна вже не знаходить місця від того, що я погодився йти до в’язниці Сан-Квентін дивитися на ту сцену… Напишу їй все, все. Хай не думає, що коли я йду до в’язниці Сан-Квентін, так мені те видовисько до душі. Ні і ні. Але хіба Анна не розуміє, що я мушу йти, мушу дивитися, щоб знати наш вік і життя…»

Схопив чистий аркуш і вивів у правому його куточку: Окленд, Каліфорнія».

«Дорога моя!

Саме через те, що Ви така дорога, мені страшенно важко писати. Несила виповісти, які суперечливі пориви й думки роздирають мене в цю хвилину…»

Писав поквапом, раз по раз кидаючи стривожені погляди на недогарочок, що хутко, надто хутко танув. В кімнаті стояла пітьма, лише немічно жовтіло кружальце благенького світла під свічечкою, тож він поспішно виводив слово за словам в тій жовтій плямі:

«Я не боявся життя. Не ховався від нього. Я брав його таким, яким воно є, за його справжню ціну, і я не соромлюся свого життя. Хоч яке воно було, але воно моє. І так само, як я не боявся життя, я не заплющу очей і на смерть».

Куцак блимнув раз-вдруге і жовте кружальце на столі щезло. Якусь мить у його очах ще стояла жовтява мла, а тоді враз стало так чорно, як у глухому підземеллі.

«Не встиг, — з жалем подумав він. — Що ж, доведеться дописати вранці, Анна так хвилюється… І… І не розуміє мене».

Неохоче встав із-за столу і рушив було навпомацки до ліжка, як зненацька в чорній порожнечі тихо скрипнули двері. Він застиг. Насторожився. Чи ж бува не злодій? Але дарма й старається — в цім будинку і вдень нічого путнього не знайдеш, а глухої півночі й поготів…

«Хоча… десь, мабуть, протяг, — через мить подумав, відчувши на обличчі подуви морозяного повітря. — Так, так, протяг… Треба було на защіпку взяти двері — ніч все ж таки…»

Але ж навіть на Клондайці, де було повно всякого наброду й потолочі, він ніколи не зачинявся…

І тут до його слуху донеслися легкі, майже нечутні кроки — хтось ішов. Жаль, що не зачинив двері. Це — це Клондайк, тут і грабіжники водяться…

— Хто там? — запитав він, хоча знав, що у всьому будинку крім нього самого більше не було нікого. Та як не напружував зір, але розгледіти що-небудь у Суцільній пітьмі годі було. Стояв роздумливо. Може то йому вчулося? Але ні, в помешканні був сторонній. Це він відчував усім своїм настороженим єством.