Валентин Чемерис - В сузір’ї Дракона

І все це нині — як вічний фантом… Колись текли й дзюріли і клекотіли з піщаним дном річки, і хлюпотіли собі плесами тихими, на яких біліли маківки й жовтіли глечички, а в прибрежжі співало птаство — солов’ї тьохкали, горлички туркотіли… І все це за віки перетворилося або на канави з брудною водою, або й на території гаражів…

Дехто з оболонських старожилів, особливо з невмирущого племені риболовів, переконані й запевняють, що насправді кочівник-печеніг, утоплений в Ситомлі в році 1036-му, ніде й на зникав, а все ще з вуздечкою в руці бродить у тих краях і все ще шукає Ситомль, ту річечку, яку вже знайти неможливо, але душа за якою все ще болить і болить, і болітиме, напевне, ж вічно. То ж і питатиме вічно той кочовик:

— Де моя Ситомля? Де моя коня?..

Але хто йому нині скаже, де тепер Ситомля з піщаним дном, що мирно текла собі в оточенні верб і верболозів, осоки і куги, де бродили чаплі, а біля дна пурхали піскарики, а на плесах тихих і замріяних біліли маківки й жовтіли глечички, а в прибережжі співало птаство…

То де ж вона, Ситомля, чи не найменша річечка Руси-України, де вона нині? Але хто про це вам скаже, хто?..

Коли жити вперед, як-то й належало законослухняним громадянам, стало й зовсім зле, він зрозумів, що це вже той рубіж, від якого йому треба починати жити назад. Бодай і підпільно. А попереду нього вже не було нічого і нікого — крім всеперемагаючої туги, що її він за роки самітництва так і не зумів подолати. Спасіння чекало його лише в минулому.

Військово-польовий трибунал, званий в країні, як Трибунал Прим-О (Примусового ощасливлення) засідав цілодобово. Змінювався лише склад трійок — доки одна бригада, відсудивши своє, відпочивала, збираючись з новими силами, інша невтомно виносила присуди, потім вони мінялися. І так двадцять чотири години на добу. Вироки оскарженню не підлягали. І що з того, що на кожну справу відводилося хвилин зо три (в особливих випадках — п’ять), черга йому надійшла лише о двадцять третій сорок п’ять, хоча в Трибунал його привезли о п’ятій ранку. В дожидальні роздягли догола, обплутали його холодними мідними дротами, підключили до комп’ютера і розумна машина показала, що стан цілковитої утіхи, відчуття глибокого задоволення й безмежної радості (а це типові ознаки щастя) затриманий спізнає лише тоді, коли згадує своє минуле. Так було безпомильно викрито, що він жив не кипучим сьогоденням в ім’я світлого завтра, а не рекомендованим минулим, а це в Країні було рівнозначно державній зраді. Так він потрапив під караючий меч правосуддя, як величали Трибунал Прим-О. На товариша — тепер вже колишнього, — який доніс на нього рідним карателям, він навіть не розгнівався — в Країні всі були зобов’язані доносити один на одного, це вважалося найвищим проявом патріотизму та вірності Країні, Народу і Справедливому Режиму, який і правив Країною та слухняним Народом. Приятель, який настукав на нього, не був винятком чи якимось чудовиськом. Він просто виконав державний наказ. Не зробив би це він, просигналив би інший — в Країні всі були зобов’язані стукати один на одного і кричати з усіх трибун: «За скільки, мовляв, ти продався (Кому — не мало значення. Будь-кому. Головне — аби продався).

Його завели в кругле помешкання, схоже на ротонду, що було навпіл перегороджене металевою решіткою — від бетонної підлоги і до такої ж стелі. На стіні висіло стандартне офіційне гасло: «Кожен в Країні зобов’язаний стати щасливим. ТИ (мався на увазі той, чия справа саме розглядалася) з нашою допомогою теж будеш просвітленим. Ми для цього зробимо все — ім’ям революційного закону!» А вгорі — загрозливе застереження: «Хто не живе вперед, той нам не брат, бо він рухається назад!»

І, як апофеоз:

«Залізною рукою загонимо людство до щастя!»

По той бік хрестовини на підвищенні, що нагадувало естраду, за столом, покритим червоним атласом, засідав Трибунал Прим-О — Непідкупна (такий титул мали судді) Трійця.

Він стояв по цей бік решітки і не міг збагнути: хто ж з них за ґратами? Він чи Трибунал?

— Прізвище?.. Ім’я? По батькові? Рід занять?!

Він назвався і відповів на запитання…

Тієї ж миті голова Трибуналу виніс вирок, стукнувши дерев’яним молотком по столу: