Валентин Чемерис - В сузір’ї Дракона

Отож, на ярмарці ярмаркували і торгували кримські бджолярі — а мед, що за мед! Істинний мед! — опішнянські гончарі і виробники пива з усієї України, було повно кондитерських, лікеро-горілчаних виробів, молочних та м’ясних продуктів — чого душа бажала! Все було!

На імпровізованій сцені біля головного павільйону я й загледів Гоголя — проїжджаючи у бричці, запряженій парою баских коней, він вітав гостей.

— Але ж то очевидно був артист?

— Саме так, артист! Загримований під сорочинця. Плюс ще й схожий на нього. Артист, який грав роль Гоголя, був у плащі з пелериною, в шляпі, ніс гоголівський, довге волосся — все чин-чином. Він проїжджав возом, у якому крім нього сиділи ще Солоха з Червевиком і вітав гостей!

Ось тут і сталося. Ніби нізвідки підходить до гурту чоловік і питає:

— А що тут діється, панове?

— Не заважай, — одмахнулися від нього. — Гоголь виступає.

— Який Гоголь? — питається той.

— Микола Васильович, який же ще. Він у нас один…

Оглянулись, аж то… Гоголь стоїть.

— Що ви кажете? — ахнуло поважне товариство за столом (а один з добродіїв для чогось зняв з власної голови лискучий котелок, ще для чогось повертів його в руках і, навіть, понюхав, а тоді знову надів на голову й перехрестився).

— Не може цього бути?!

— Ось так і я тоді подумав, — розповідав далі добродій. — Всі розгубилися. І було від чого. Один Гоголь з воза виступає, мовби як офіційний, а другий під ялиною біля натовпу стоїть — теж у шляпі, плащі з пелериною, довгий ніс, довге волосся… Гоголь Гоголем!

— І на якого він Гоголя схожий?

— Та на справжнього.

— Свят, свят, — хтось. — Та це ж… сатана. В образі Миколи Васильовича. Не інакше, як сам Басаврюк!

Що тут зчинилося в «Експоцентрі України»! Шум, гамір, метушня! А той, другий Гоголь, що на справжнього похожий і який біля люду стояв, похитав головою так і гірко каже:

— Що ж це, панове, я у вас, виявляється, вже під вареники та млинці йду? Під шаровари та іншу бутафорію?..

Сказав і щез. Як ніби випарувався в повітрі. Був і немає. А у вухах все ще лунає: «Що ж це, панове, виявляється, я у вас під вареники та млинці йду? Під шаровари та іншу бутафорію?»

Стали сперечатися люди. Одні й справді вірили, що було двоє Гоголів, другі скептично казали, що то всім, мовляв, привидилось і вчулося, мана, мовляв, їм наслана, бо де ж це видано, аби з’явилися два Гоголі й обидва Миколи Васильовичі, адже Гоголь Микола Васильович у нас споконвіку був один. І буде один до скону віку.

— В цьому, панове, і штука! — вигукнув той добродій, який для чогось знімав з власної голови котелок, вертів його і, навіть, понюхав. — Справжня штукерія!

І всі за столом погодились: так, так, це не просто штука, а — штукерія, що її треба негайно занести до анналів їхньої Асамблеї і протестувати перед владою та громадськими організаціями аби вдруге Гоголя Миколу Васильовича не подавали на ярмарку разом із варениками з сиром. Колись Некрасов писав, що, мовляв, настануть такі часи, коли мужик з ярмарку додому понесе Гоголя (правда, разом з Бєлінським), а тепер ті часи й настали. Тільки щось навпаки вийшло: Гоголя стали нести на ярмарок — для чого б то?

Асамблея шанувальників Гоголя із фан-клубу його імені тривала. Принаймні трансляція її на екран-стіну в тій дивній зальці, того дивного, майже зруйнованого будинку. Я так і не міг збагнути: де ж вона насправді відбувається? Чи де відбулася і де її засідання знято на плівку? А втім, підпілля є підпілля і воно зайвих розпитувань не любить. Може тому члени фан-клубу остерігалися, що хоч червоного монстра вже й не було, але його божки й керманичі всіх рівнів і рангів, перефарбувавшись під інші кольори й похапавши інші прапори, перейшовши під інші гасла, все ще залишалися при владі, тільки під личиною демократів.

Ще з виступу Магістра на тій підпільній Асамблеї фан-клубу «Микола Гоголь»:

— Навіть нова влада (якщо вона справді нова, в чому я глибоко сумніваюсь, адже в Україні — щоправда, це вже інша тема, — не зовсім українська, м’яко кажучи, влада) все ще позирає на нас скрива, як на якихось збоченців, яких треба негайно похапати, аби не ввергнути Україну в нове середньовіччя! Ось чому ми й тепер змушені утримуватись від афішування своєї роботи. Як і взагалі — свого існування. Ні, ні, та й відчуваємо потилицями стримано-сторожкий подих спеців охоронних систем держави, які, як нам здається, вже йдуть по наших слідах. Ми навіть вловлюємо їхній казенний запах, як буцімто вони вже знаходяться за нашими спинами!