Валентин Чемерис - В сузір’ї Дракона

Фан-клуб «Микола Гоголь»…

Що я тоді про нього знав? Про те, дещо… е-е… екзотичне зібрання шанувальників великого полтавця, українського (таки українського, щоб там не казали, особливо в ранній, початковий період творчості, в «епоху» «Вечорів на хуторі біля Диканьки») і російського (із «Шинелі» — відомий вислів — цього українця, сиріч малороса, хохла, виросла російська література!) класика?

То що я — сам себе запитую — тоді знав? Зрідка надходили до мене куці відомості, часом суперечливі. Одні подейкували, що той клуб ледь чи не антиукраїнська (тому й у підпіллі) організація, інші зазвичай звинувачували шанувальників все у тому ж відьмацтві й узагалі — в середньовіччі, треті — в масонстві, мовляв, клубівці не визнають наших державних законів, а діють по своїх і тому для них слово їхнього зверхника Магістра важливіше за будь-яку Конституцію будь-якої держави.

Звичайно, хтось у чомусь — бодай і частково, — таки мав рацію, але в цілому все то — поговір на рівні чуток, бо ж насправді ніхто з ними не контактував і з перших рук інформації не отримував, тож все залишається суперечливим. Хтось десь щось чув, хтось комусь щось казав-переповідав, додавши дещицю й від себе… Чи — недочув, як йому переповідали.

І все ж я й досі достеменно не відаю, а що воно таке той екзотичний Фрукт — фан-клуб «Микола Гоголь»? Тільки й вдалося нещодавно дізнатися, що фан-клуб (первісна назва — Товариство шанувальників Гоголя) зародився в Росії, у місті на березі Неви, на якійсь там Фонтанці…

Розбіжності з власть імущими у клубівців почалися через те, що їх змушували, як і всіх на одній шостій земної суші, сприймати Гоголя як ікону, як у школі його сприймають учні, вони ж сприймали його, як живого, тому своєрідного, а це за тодішньою ідеологією жорстоко переслідувалося (почнуть Гоголя сприймати таким, яким він насправді був, дивись і за Леніна візьмуться і теж сприйматимуть його таким, яким він насправді був), як інакодумство і жорстоко каралося і тому підозрілий для влади фан-клуб, розсадник вільнодумства та інакодумства не міг бути зареєстрованим і дозволеним владою.

Довгий час клубівці не розголошували своєї діяльності і все робили потаємно. Існували в запіллі і пильно свою таємницю берегли, тож і проіснували, бодай і в схроні не одне десятиліття і навіть препильні, всюдисущі нишпорки тодішньої таємної поліції широко відомої під абревіатурою КДБ не підозрювали про їхнє існування. І скільки б клуб діяв потайки в другій столиці Росії невідомо, викрити їх допоміг один випадок, що свого часу наробив стільки шерхоту. А втім, самі клубівці й винуваті, що їх викрили, адже вони першими показали зуби.

При владі в Ленінграді, таким собі некоронованим царьком місцевого значення був тоді Романов Григорій Васильович, в минулому, здається, заводський конструктор, який так нічого й не сконструював. Хоча дивно: не здобувши фахової освіти — кораблебудівельний інститут закінчить лише у 1953 році заочно — він уже з 1946 року працює конструктором (???), потім начальником сектора Центрального конструкторського бюро на заводі імені Жданова. І це — не маючи на той час вищої чи й будь-якої освіти! Членом Політбюро ЦК КПРС і, отже, на просторах тодішнього СРСР живим богом, він стане пізніше, як і пізніше влаштує в Зимовому палаці свайбу своєї дочки, використавши для такої події — знай наших! Із грязі та в князі! — посуд із запасів свого коронованого однофамільця, імператора всеросійського! (Романови — боярський рід, з 1613 — царська, а з 1721 — імператорська династія Росії; правила до лютого 1917, коли останній представник династії Микола ІІ зречеться трону). Конструктор, а згодом партійний божок Романов Григорій Васильович дуже пишався, що він однофамілець Миколи ІІ і теж при владі в другій столиці Росії. Який колосальний збіг! Яка символіка! А раптом він стане самодержцем російським, сиріч радянським? І ледь було таки не стане — після череди смертей кремлівських дідів Брежнєва-Черненка-Андропова. Бог відвів і послав Горбачова, але це вже інша тема.

Відчувши п’янкий (власне, дурманний) смак влади, безконтрольну можливість «не пушать», божок з берегів Неви заборонить головному режисеру Великого драматичного театру імені М. Горького Григорію Товстоногову постановку «Ревізора» М. Гоголя. Власне, заборонить не саму постановку, а трактування знаменитого режисера, у якому нібито було замасковане намагання розставити нездорові акценти. З натяками і проекцією на тогочасну дійсність. За обігрування і зайве акцентування широко відомої фрази городничого: «Над чим смієтесь? Над собою смієтесь?..»