Олександр Тесленко - Дозвольте народитися

Тим часом Інкана наближалась. Лакричник швидко опанував себе. Знову впевнено поклав руки на кермо. Почувався щасливим, але ніби не від того, що залишився живим, а від гостроти пережитого. Мовби подивився цікавий фільм. Тіло вже не боліло, а лиш приємно поколювало після мазі, як після холодного душу.

І раптом Лакричник голосно розсміявся і рвучко повернув кермо ліворуч. Машина завалилась на лівий бік, роблячи крутий віраж, і очі налилися кров’ю від перевантаження.

Лакричник наздогнав ракету-сонце. Підлетів до неї зовсім близько. Як метелик до свічки, знову й знову повертався до скіпетровидної, дихаючої вогнем головки ракети. Божевільно сміявся, коли вогненні язики лизали черево його трансангуляра. Підлітав до штучного сонця все ближче, але не згорав, як метелик, а реготав на всю кабіну. Захотілося пролетіти через саме пекло. Трансангуляр витримає сім тисяч градусів. Треба лиш вдало пролетіти між арками колосників ядерної топки і вирватись назовні з протилежного боку.

Лакричник уже спрямував машину назустріч смерті, зробивши чергове коло, але якась сила змусила взяти курс на Інкану. Зверхньо, переможно посміхнувся, дивлячись, як сліпучі, яскраві протуберанці в останній раз лизнули черево його трансангуляра.

За кілька хвилин ввімкнув режим гальмування.

Скерував машину до невеликої галявини на березі річки. Поряд був ліс.

Трансангуляр прим’яв густу траву. Лакричник довго не виходив з кабіни. Дивився на річку, на вічно-жовтий ліс — вигадку біологів, на зелену траву. Потім прочинив люк і довго сидів, звісивши ноги. Слухав тишу. Хотілося тільки дивитися, як плине голуба вода в річці, слухати пташиний переспів у лісі. Зіскочив на землю, ліг у густу траву і потонув у ній, мов розчинився. Хай буде спокій кожному зомлілому м’язові, кожній клітині.

І раптом десь далеко немов ударив дзвін. Потім другий, третій. Лакричник навіть підвівся на ліктях і подивився довкола. Дзвони ударили вдруге, і Лакричник зрозумів, що вони народжуються в його мозкові.

Знесилено, розпачливо впав на траву. Знову галюцинації. Треба якомога швидше повертатися на Землю, доки ще не звик до постійних імітацій. Тут, на Інкані, імітації дії рятували його від хворобливих зривів. Але ж він ще не втратив здатності розуміти, як жахливо перетворити своє життя на постійні імітації роботи, любові, щастя. Треба якомога швидше повертатися.

— Добрий день, — почув він дзвінкий голос над собою, а потім ніби луна повторила той голос кілька разів. — Добрий день…. обрий день…. брий день…. рий день…

Хотілося плакати.

— Добрий вечір, — знову голос над ним, і знову ніби луна повторила тихше: — Добрий вечір…. обрий вечір…. брий вечір…. рий вечір…

— Ви заснули? — дівочий лагідний голос.

Лакричник лежав нерухомо.

— Може, це біокібер? Пошкоджений кібер? — чоловічий голос.

— Треба його прибрати звідси, — дівочий голос. — Відправити на комбінат для демонтажу.

Лакричник перевернувся на спину і тупо дивився поперед себе, не сподіваючись нікого побачити. Проте перед ним стояли юнак і дівчина. Був певен, що вони існують лише в його уяві. Схилив обличчя в складені долоні.

— Ні, це не кібер, — мовила дівчина і сіла на траву поряд. — Добрий вечір, — тихо сказала.

Промені призахідного сонця оранжево освітлювали золотаве волосся.

— Ви хто? — запитав її по довгій паузі.

— Ярутка, — посміхнулася.

Лакричник простягнув руку і доторкнувся до дівчини.

— За кілька хвилин на цьому місці, — мовила Ярутка, здивовано подивившись на нього, — почнеться будівництво Інканського дослідного центру проблем довголіття. Ми змушені потурбувати…

— Я щойно був там, — сказав Лакричник, дивлячись на оранжеву кулю штучного світила над смугою обрію.

— Де — там?

— Там, — показав рукою на сонце. — І я там не думав про вас. Мені було там добре.

— Ви марите? — злякано кинув юнак.

Лакричник мовчав, лише дивився запаленими, тьмяними очима.

— Ви, одначе, нахабні галюцинації. Ви не дали мені й хвилини відпочити. Ви змушуєте мене знову летіти туди… — втомлено подивився на призахідне сонце. — Лиш постійна діяльність рятує душу. — Лакричник повільно пішов до трансангуляра, потім раптово зупинився і закричав: — А ви хто такі? Чому я повинен вам підкорятися, ніби ви справді існуєте?

Юнаку набридло вести пусту розмову.

— Вам тут перебувати небезпечно, — сердито мовив. — Це будівельний майданчик. За кілька хвилин…

І в цей час донісся приглушений шум багатьох потужних моторів. Навколо них у густу, високу траву з неба опускалися великі вантажні триангуляри, з них вибігали люди і виїздили робочі машини. За мить все і всі змішалися в єдину круговерть з гуркоту машин і хрипких, підсилених мегафонами людських команд. Лакричник намагався зрозуміти, чи бачене існує насправді, чи лише уявляється йому, з усіх сил закричав: