Олександр Тесленко: Кам’яне яйце

— Дякую. Не турбуйтесь.

— Сідайте. Підтримаєте компанію.

Марта вийшла на кухню. Хлопчик сидів за столом майже струнко, склавши руки, уважно роздивляючись Фредеріка Мелвіна.

— Як тебе звати, юначе?

— Ярославом. А вас?

— Фредерік Мелвін.

Хлопчик дуже серйозним голосом поправив його:

— Майор Фредерік Мелвін. У вас красива форма.

— А в твого тата хіба не красива?

— У мого тата? — якось знічено перепитав хлопчик, аж Фредерікові видалося, що він даремно нагадав про батька. Він вже зібрався якось виправляти свою помилку, як малий сказав: — В мого тата також красива. Тільки я його ще по-справжньому не бачив, свого тата. І форми його не бачив. А ви ось сидите…

— Твій тато прилітає завтра. Ти знаєш про це?

— Знаю. Мама говорила.

— Ви будете його зустрічати?

— Не знаю. Якщо мама захоче… Сам я все одно тата не впізнаю. Та й він мене не впізнає, — сказав хлопчик і раптом вигукнув голосно: — Мамо, ти покликала їсти і нічого не несеш. А я дуже голодний.

Марта визирнула із сусідньої кімнати:

— Зачекай трохи, Ярчику. Зачекайте, будь ласка, — і нараз усміхнулася до майора по-домашньому привітно, мов до давнього знайомого.

Від тієї усмішки Фредерікові стало зовсім кепсько на душі, він пошкодував, що прийшов. Навіщо? Дуже важко по-справжньому зрозуміти людей і допомогти їм. Часом це просто неможливо, особливо, коли самі люди не розуміють, що їм потрібна допомога. Хто ця Марта? Що в неї за душею, окрім бажання щонайкраще влаштуватися в цьому світі? Дружини космічних пілотів мають право жити в ось таких прекрасних котеджах серед справжньої зелені живої природи, серед тиші, на найвищій категорії постачання.

З чого ж почати?

І раптом він побачив невеличку фотографію Антуана за склом книжкової шафи. Невеличку, майже крихітну кольорову голограму. Фредерік відчув, що то не формальність.

— Тато справді тебе не впізнає, бо коли він відлітав, ти був зовсім крихітний. А ти його, мабуть, зміг би впізнати…

Хлопчик перехопив його погляд і з сумом проказав:

— На фотографіях люди рідко схожі самі на себе. В житті вони інакші. Та й мама, мабуть, не піде зустрічати…

— У мами завтра, напевне, якісь нагальні справи? — запитав майор, щоб розмова не зайшла в глухий кут.

Йому хотілося якось виправдати цю жінку в очах сина.

— Та ні, — сумно продовжив Ярослав. — Які у мами справи, окрім мене? Але тато прилетить і потім знову полетить… Навіщо звикати? Минулого року тьотя Клава залишала нам свого кота, Рудого, я за місяць до нього так звик, що довго плакав, коли тьотя Клава повернулася. Дуже плакав. Ви мене розумієте, товаришу майор?

— Розумію, хлопчику… Але хоч твого тата й немає поруч із тобою, він постійно думає про вас і багато робить для тебе, для мами…

Марта зупинилася на порозі з тацею в руках, стояла і слухала розмову.

— Так, мама казала, що ми живемо тут тільки тому, що тато літає. Але якби тато не літав, ми все одно десь би жили. Ми з мамою буваємо у місті — там навіть краще, веселіше, машин багато.

— Ти ще не все можеш зрозуміти, хлопчику… Але я хочу тобі сказати, що твій тато не буде літати вічно. Мине ще років п’ятнадцять-двадцять, за цей час ти виростеш…

— Виросту і сам буду літати! — вигукнув малий. — І ніколи ми з ним не будемо разом.

— Тебе ще можуть і не взяти у пілоти.

— Візьмуть, — впевнено проказав Ярослав. — Я так хочу.

— Його візьмуть, майоре. Це — Антуан в сучаснішому виконанні. Даруйте, не знаю вашого імені…

— Фредерік Мелвін.

— Дуже приємно, — Марта поставила тацю на стіл. — Ви завітали до мене чи до Антуана? Він прилітає завтра. Затримується, але кажуть, що все гаразд.

Мелвін знову відзначив, що обличчя Марти — жива маска.

— Я і до Антуана, і до вас. Насамперед — до Антуана, але з вами також хотілося поговорити до прильоту…

— А чому до прильоту? — в награному здивуванні звелися брови. — Що зміниться, коли він прилетить? Він житиме у своєму готельному номері, а ми з Ярчиком тут.

— Он як… — Майор Мелвін вагався: продовжувати розмову в присутності сина чи зачекати, доки вони з Мартою залишаться наодинці.

— Дуже смачні ланчики, мамо. А чому ви не їсте, товаришу майор?

— Я їм… Справді, дуже смачно. Ви прекрасна господиня. Залишається тільки пожаліти Антуана, що він зараз позбавлений можливості покуштувати таке чудо.

— Його не варто жаліти. Антуан із тих людей, котрі за будь-яких обставин щасливі. Він дуже нетиповий чоловік. На його прикладі я переконалася, що немає межі поміж нормою і патологією.