Олександр Тесленко: Кам’яне яйце

— Що маєш на увазі? — сухо запитав Рамар.

— Цікавлячись Антуаном, я і про тебе багато цікавого дізнався… — промовив багатозначно.

— Не розумію твоїх натяків, — роздратовано кинув Микола. Він, несподівано для самого себе, мов виконуючи чийсь наказ, рішуче підійшов до центрального пульта і натиснув кнопку селектора: — Орієнтовний час приземлення сорок сьомого, будь ласка.

На екрані з’явилися цифри. Рамар подивився на них, сказав «спасибі», і цифри зникли.

— Він повинен прилетіти завтра о вісімнадцятій годині й двадцять три хвилини за місцевим часом, — сказав, ніби Мелвін його про це запитував.

— Так чого суттєвого немає в касетах «Зета-люкс»?

— А що є в касетах? — ухильно запитав Рамар. — Як розуміти твої натяки? Невже в тих касетах є щось таке, що може мене скомпрометувати? Я не хлопчик, Фредерік. Я вже давно відповідаю за кожен свій крок. Комітет Честі жодного разу не мав до мене ніяких претензій. І мені незрозуміла твоя поведінка — ти прилітаєш спершу ніби просто побачитися з давнім приятелем, зі мною себто, погомоніти, потім виявляється, що тебе цікавить наш пілот, згодом починаєш на щось багатозначно натякати… Та цей Антуан — просто самозакоханий, хоч і обдарований, невіглас.

— Ти доклав немало сил, щоб він погодився працювати в КОТРАЦ. І зараз цей невіглас у тебе серед кращих пілотів.

— Він чудовий пілот, але характер має нестерпний. І не перебільшуй можливості «Зета-лкжс». То все мертва, суха інформація. А я знаю Божка особисто і вже не перший рік. Розумієш?

— Розумію. Навіщо ти «лікував» Антуана? Чи труїв… Не знаю, як і сказати.

Директор КОТРАЦ повільно підвів погляд, втупився у майора Мелвіна.

— Я не розумію тебе… І взагалі, звідки ти про це знаєш? Адже Антуан сам просив мене допомогти. І сам просив про це мовчати.

— Ти лікар? — в’їдливо запитав Фредерік.

— Якби він звернувся до лікарів, його могли б не допустити до польотів… на деякий час. А Божко хотів літати… Справді, звідки ти це знаєш?

— З інформаційних касет. А вже як потрапила ця інформація у блок пам’яті, даруй, не знаю. Джерела інформації не. випадково в жодній з робочих касет не наводяться.

— Не відчуваю за собою ніякої провини.

— Твоя справа.

Микола Рамар підвівся з-за столу, демонстративно не дивлячись в бік майора Мелвіна, підійшов до книжкової полиці і взяв кілька невеликих бібліоскопів, поклав на свій стіл, умостився в кріслі і вдав, що заглибився в читання. І лише коли майор Мелвін неквапом вийшов із кабінету, директор КОТРАЦ брутально вилаявся.

24 листопада 1926 року.

Ф. Скотту Фіцджеральду.

«… Щодо особистого життя відомого письменника (кому відомого?), то Хедлі розлучається зі мною. Я віддав їй усі гроші, а також всі майбутні гонорари за «Сонце…» … Бамбі й Хедлі почувають себе просто здорово. Доки Хедлі була у від’їзді, Бамбі жив зі мною десять днів, і якось вранці ми з ним пішли в кафе, я взяв йому морозиво і купив нову губну гармошку, і він, тримаючи її і наминаючи морозиво, сказав: «Життя прекрасне з татом…» Він дуже любить мене, і коли я запитую його, що робить тато, сподіваючись почути, що тато великий письменник, як про те пишуть газети, він відповідає: «Тато нічого не робить» .

Усім вам моя любов. ЕРНЕСТ »

Адресу майор Мелвін знав. Пішов осінньою алеєю від великої кубічної споруди головного корпусу до містечка. Оранжеві шапки дахів, освітлені призахідним сонцем, визирали з-поміж розлогих каштанів та кленів. Зупинився біля хвіртки з великим сріблястим номером «17». Зайшов на подвір’я. Вузькою ситаловою доріжкою пройшов поміж густих рядів яблунь та вишень до веранди. Двері були прочинені, але самовільно заходити не хотілось. Подзвонив. За якусь мить вийшла жінка невисокого зросту, худорлява, але не худа, глибока зморшка на переніссі та гострий напружений погляд.

— Добрий день.

— Добрий вечір, — якимось безбарвним голосом відповіла.

— Пробачте, ви — Марта Божко?

— Так.

— Дозволите зайти?

— Будь ласка.

На невеликій заскленій веранді стояли круглий стіл і три стільці довкола. На столі — полив’яний горщик з квітнучою червоною азалією.

Простора вітальня зустріла Мелвіна ароматом лаванди і тихою музикою. Звучала скрипка. На стінах — декілька майстерно виконаних репродукцій картин Леонардо. З сусідньої кімнати вийшов хлопчик років шести, сказав: «Здрастуйте».

— Мамо, будемо вечеряти?

— Так. Сідай, — сказала Марта. — Я зараз все принесу: І ви сідайте до столу. Повечеряємо разом.