Олександр Тесленко - Кам’яне яйце

— Це ти про кого? Не про президента?

— При чому тут президент?

— А хто ж? Додумуватись він до всього мусить.

— Ти ж знаєш, президента я люблю, як рідного батька…

— То не кажи, що він зараза. Бо я простий, ь довго думати не буду.

— Дай трошки я тобі наллю із моєї фляги.

— Знай міру. Досить. То що ти говорив?

— Хотів сказати, що я усіх би невдах гамузом вкоцав, аби не мати клопоту щодня.

— Тобі аби без клопоту. А я міркую так, що якби всіх за одним махом, то й ми потім нікому не були б потрібні. А так — кого пристрелили, то і є невдаха…

— У цьому щось є…

— Отож! Хоч нам і клопіт, але треба головою думати. Ти бачив хоч одного путнього покійника? Стріляють у тих, хто стає поперек горла або плутається під ногами.

— Ну, не кажи. Он президента минулого… Сам же бачив — і шматочка не лишилося. Теж, скажеш, був невдаха?

— А хто ж? Невдаха із невдах! Пішов без охорони у клозет. Тільки невдахи на таке і здатні. Його й провчили.

— Це ж можуть і…

— Ти обережніше, бо я простий, а ти, я бачу, знову ляпнеш… Цього не візьмеш голими руками! Цей путній хлопець! Та лий же більше, мов украв.

— Дивися, Джон нас кличе. Таки без нас не може. А ти кажеш.

— Які в тебе проблеми, Джоне?

— На Сьомій авеню, в будинку тридцять два, в квартирі сорок сьомій, постріл у голову. Письменник Артур Сет. Система спостереження сигналізує — самогубство.

— То пошли машину забрати тіло. Тільки й клопоту.

— Немає машин вільних. Жодної.

— Пошлеш машину, коли буде. Не горить. Він зачекає. Кажеш, що письменник Артур Сет? Щось я такого не знаю.

— А подивись досьє. Цікаво, що то за невдаха.

— Який у нього номер? Ага, ось він — Артур Сет… Який же він письменник? Волоцюга. Ось бачиш, тут написано: «Без певного роду занять».

— Але він письменник, сер.

— Ти звідки зн. аєш, Джоне?

— Я читав його книжки.

— Ну, ми теж підемо й почитаєм…

ПОВІДОМЛЕННЯ № 2. ОРЛАН СТАХ. ВИХІД — «Х’юстон-2020». Радоксаль працює нормально. Зацікавився долею письменника Артура Сета. Вдалося знайти його за місяць до самогубства. Передаю запис його розмови з дружиною.

— Артуре, ти так пізно сьогодні. Що сталося?

— У мене є новини. Старий Віллі замовив на завтра оповідання. Уявліяєш? Нарешті починають довіряти. Я вже навіть знаю, хто буде моїм героєм. Солдат… Він повертається додому після вдалих боїв на якійсь із планет…

— Артуре, краще твій герой хай бореться із тими, що лишилися по той бік… Розумієш? Повір старому Віллі це більше сподобається…

— Так, люба Музо, я згоден… Я подумгію. І от мій герой повертається і радіє, що потрапляє після перемоги в безпечний світ, в кімнату, де можна ходити без протигаза й скафандра… І спогади про кілька смертей… Скажімо, в одного із друзів героя скафандр виявився негерметичним…

— Скафандри і захисні комбінезони випускає комбінат Сема. Ти б краще не зачіпав їх, Артуре. Ти ще занадто молодий, щоб писати так сміливо.

— Ти не дослухала. Комбінезони виявились негерметичними, бо хлопці перебрали віскі й забули зробити все належне… Вони самі винні.

— Перебрали віскі? Та ти що, Артуре. Фірма Пітера і Квіка це зрозуміє як агітацію за тверезість, буцім ти хочеш вибити в них заробітки.

— Музо, ти вдумайся! Вони випили ЗАБАГАТО віскі! Тому й загинули. І вже не могли пити віскі щодня. Ось хто для Пітера і Квіка є справжніми ворогами. Ті, що вмирають від алкоголю і вже не можуть пити віскі щодня. Розумієш? Я так і напишу. Тобі налити трохи?

— Сміливо. І розумно. Але чи зрозуміють?

— Ти гадаєш, у Пітера дурні сидять? Повинні зрозуміти. Ще й, сподіваюся, запросять написати щось для їхнього журналу.

— Ти в мене молодець. Я в тебе вірю…

— Ти плачеш, Музо?

— Ні-ні, це просто так… Налий ще трохи віскі… Пригадуєш, ти обіцяв написати повість про планету, де живуть лише Музи… Я розумію, тобі цікаво і з іншими жінками, але ти хочеш, щоб усі вони були такими, як я… Пробач, я трохи випила… Чому ти не напишеш оповідання про планету, де живуть лише Музи?

— Моя люба… Муза — це не просто ім’я… Ти знаєш, що означає це слово?

— Мене звати Музою, і я повинна знати, чого мене звати саме Музою. А чому тебе звати Артуром? Ти знаєш, що означає це слово?

— Не ображайся… Я вже трохи забув, але колись читав… Музи, їх багато, вони допомагають у різних мистецтвах…

— А я хіба не так сказала? Ось і я допомагаю тобі писати…

— Ти плачеш, Музо?

— Ні, це я сміюсь… І згадую, як ми колись мріяли про дітей… Артурчику, налий ще трошки, я вже п’яна… Тобі вже тридцять сім, Артуре. І твоїй Музі теж уже не сімнадцять… Я вже втомилася радіти лише з того, що можна вдома не вдягати протигаз… Артуре, я хочу померти…