Олександр Тесленко - Кам’яне яйце

— Відверто кажучи, я тривожуся, — мовив біокібер Андреш, відкинувшись у глибокому кріслі. — Орлан цього разу дуже не хотів вирушати. Розумієте? Саме тому я говорив тоді з вами…

— Андреше, Орланові вдалося вільно здолати х’юстонську завісу. Тож усе гаразд, — проказав голова Центру Антон Іваничук.

— Ніби гаразд… Але цього разу я бачив у його погляді тамований страх. А страх, принаймні особисто для мене, це завжди передчуття біди.

— Андреше, давай поговоримо про наші тривоги, коли Орлан повернеться…

— Так… Але я часто думаю, навіщо був взагалі потрібен х’юстонський вихід… Багато можна просто домислити. Змоделювати всі прояви та життєві стимули тодішнього суспільства — і матимемо повне уявлення, що ж робилося за х’юстонською завісою. Чи не так?

— Я не чекаю розкриття особливих таємниць… Але часто якісь ніби й незначні деталі проливають світло… Даруйте, Андреше, але думаю, що ми не маємо права залишати невивченим цей період історії… та психологію людей, котрі свідомо відмежували себе від людства, ув’язнили себе за завісою викривленого простору і хворобливих уявлень про СВІТ… Божевільна акція. Загальний психоз такої великої кількості людей…

— Так, Антоне. Але я думаю про Орлана. Він справжній дослідник. Він — унікальна ОСОБИСТІСТЬ. Ви розумієте мене? І той страх, що я побачив у його очах… Він чомусь двічі починав мені розповідати, немов пригадуючи шкільний урок з фізики, про модель абсолютно чорного тіла. Це порожниста куля з невеликим отвором. Промінь світла, потрапивши через цей отвір всередину кулі, багатократно відбивається, втрачає силу і ніколи не знайде виходу назад… А мені думається: так зване Федеральне Бюро цікавиться кожною постаттю прибульця, знає кожного в обличчя, і все чужорідне знищується… Уявляєте, як почуває себе там зараз Орлан?

ПОВІДОМЛЕННЯ № 1. ОРЛАН СТАХ. ВИХІД — «Х’юстон-2020». Радоксаль працює нормально. Вдається залишатися непоміченим. Самопочуття добре. Передаю запис розмови двох полісменів.

— От і прекрасно. Хай він почергує. Джон — путній полісмен.

— Атож. Навчилися робити. А пам’ятаєш, які одоробла раніше приходили? Одна лиш назва — полісмен. Кебету, правда, мали і тоді. Але ж були зануди.

— Вони такі й тепер.

— І пити геть не можуть. Смикне півпляшки — і вже дурне як чіп.

— Це точно. Ми з тобою можемо пити цілий день і залишатися людьми.

— Дурні ми, Віллі, що колись створили цих біокіберів. Ми — просто ідіоти, Віллі. Правда ж? Самі ускладнюємо життя. Хіба без них було б погано?

— Чому ти кажеш, що ми з тобою ідіоти? Хіба це ми з тобою їх придумали?

— Ми — означає «люди».

— Якщо люди, то кажи — вони. Граматику вчив? Налий ще трохи. На роботі я багато не п’ю, ти ж знаєш… Ми можемо з тобою відпочити. А він хай почергує.

— Гадаєш, так довго буде? Шеф не дурень. Ха-ха! Патрон вивчає ситуацію. А якщо пересвідчиться, що той бовдур справляється там без нас…

— Побільше оптимізму, Кларк! Тебе сьогодні, може, пристрелять, а ти завтрашнім мучишся.

— Чому це мене сьогодні?

— А що, не може такого трапитись? Не буває у нас таких моментів?

— На ці моменти хай шукають інших дурнів!

— Тоді вже точно шеф потурить нас із тобою. Налий.

— Знаєш, Віллі, кого я найбільше ненавиджу?

— Біокіберів?

— Та ні… Хоч, може, й варто… Але найбільше я ненавиджу невдах. Не можуть пристосуватися і кричать, що треба щось міняти.

— Ти правду кажеш. Пий собі тихенько віскі і не зчиняй галасу. А є такі вже кляті! Невдаха із невдах, а знай кричить — міняти хоче світ. А навіщо його міняти? Як не крути, а мусиш сам крутитись. І пристосовуватись. Правду я кажу?

— Про що розмова… Навіть якби ми з тобою раптом стали до влади…

— Для чого тобі влада? Щоб в тебе цілилися з-за кожного рогу? Я краще буду владу захищати. Спокійніше.

— Я просто так для прикладу сказав, що якби ми з тобою раптом дорвалися до влади, то теж знайшлося б сотні гадів, яким би ми не змогли вгодити. А ти ж не заперечиш, що ми з тобою прекрасні хлопці?

— Від влади треба подалі.

— Але влада мусить бути. Вона все ставить на свої місця.

— Душа суспільства.

— Це ти здорово сказав.

— Не я, а наш президент на минулих виборах.

— Маєш гарну пам’ять.

— А в тебе що — решето? Поглянь, як вправно кіберюга біля пульта вправляється.

— Хе! На спецзамовлення зробили.

— Ет, чергуваннячко сьогодні. Подуріли. Стріляються, грабують…

— Невдахи. Я їх би всіх за одним махом… І не додумається ж ні одна зараза…