Олександр Тесленко - Кут паралельності

А коли і ранком дорогою до головного корпусу комбінату біокібернетики, поспішаючи на комісію розподілу, я не побачив жодного прозорого , хоч і озирався щомиті, це здивувало, насторожило і злякало ще більше. Чому їх немає? І чи були вони взагалі? Може, справді зі мною не все гаразд? Пригадував, що відбулося за короткі години мого самостійного існування. Пригадував кожне слово і кожен образ, переконуючи себе в тому, що прозорі існують. Але… жодного з них не бачив, хоч вдивлявся до болю в постать кожного перехожого. Нарешті якось змусив себе заспокоїтись.

Піднявшись широкими діоритовими сходами до головного входу, зайшов і якомога спокійніше попростував довгим коридором, вітаючись зі стрічними людьми та біокіберами, посміхався, принаймні намагався посміхатися, щоб самому від себе приховати хвилювання і млосне відчуття внутрішньої непевності.

Зайшов до овальної зали і примружився від несподівано яскравого світла, що струменіло зі стелі. За великим круглим столом уже сиділи двоє біокіберів… Я відразу ж зрозумів, що вони створені також учора на інших лініях, цехах комбінату. Вони привіталися зі мною, але не було бажання розмовляти. Сів до столу і дивився на своїх товаришів, урочистих і усміхнених, точніше, напружених і схвильованих. За кілька хвилин прийшло ще двоє. Теж зосереджені і награно безтурботні.

Усі, окрім мене, як я спостеріг, були чорнявими, однакового зросту, довговидими. А я — русявий і трохи вищий за інших. Риси мого обличчя видавалися мені самому трохи крупнішими.

— Це ти — Білкар? — запитав той, що зайшов останнім і сів поруч зі мною.

— Так… Звідки знаєш?

— Здогадався… Білкаре, чому ти не заходив до нас?

— Куди? — я не міг відразу збагнути, про що йдеться.

— Ти ж ночував у «Біокіберозі»?

— Так.

— У якому номері?

— 7777.

— Ну, точно… Так нам і казали. Діон учора стукав до тебе, — показав поглядом на сусіда. — А чому ти сам до нас не вийшов?

— А звідки я. знав про, — вас? — запитав, з подивом усвідомлюючи, що мої знання виявляються менши, ми, ніж у моїх товаришів.

— Смішний ти, Білкаре. Ніхто з нас також нічого спершу не знав. Але потім… Скажімо, я подумав: «А кого ще створили сьогодні?» І запитав прямо на контрольній комісії. А потім ми зустрілися.

— Як тебе звати? — мені було ніяково. Моя поведінка виявилась дивною і нелогічною, принаймні з погляду моїх товаришів.

— Я — Геродот, а то — Гоброн, котрий по-поруч з Діоном, а за ним…

Але в цей час пролунали урочисті акорди, до зали повільно опускалися троє, стоячи на східцях ескалатора, що вів майже з-під стелі від овальних дверей. Я здалеку впізнав Олександра Сфагнума. Поруч із ним стояли золотокоса жінка і високий кремезний чоловік. Коли вони зійшли зі стрічки ескалатора, жінка простягнула кожному з нас руку і мовила: «Ларта Варич», — її долоня була тепла й лагідна, а погляд якийсь іронічний, золоте волосся струменіло на плечі. Кожен з нас тоді подумав, яка вона гарна. Ларта Варич виявилась конструктором цього ж комбінату біокібернетики, а чоловік — представником земного Центру космічних досліджень, його звали Григором Остудою. Він привітався, а ми все дивилися на красиве, одухотворене обличчя Ларти Варич, і кожен з нас подумки, підсвідомо, був захоплений її красою, заздрив і десь у глибині навіть шкодував, що він, біокібер, зовсім не схожий на цю чарівну золотокосу жінку.

— Шановні друзі, я сьогодні дуже поспішаю, на жаль, і тому змушений обійтися без деяких урочистих формальностей, — мовив Олександр Сфагнум, і музика в піднебессі урвалася. — Одразу хочу запитати біокібера Білкара, чи не заперечує він проти роботи в Центрі космічних досліджень під керівництвом ось цього добродія, — поглянув на Григора Остуду. — Не поспішайте з відповіддю, Білкаре, але врахуйте, що ми готували вас для роботи саме в Центрі космічних досліджень, виконуючи їхнє замовлення. Тож якоюсь мірою ваша згода, Білкаре, вже запрограмована нами, але ви повинні остаточно зважити, чи є у вас бажання працювати космодослідником.

Я уважно слухав.

Потім Олександр Сфагнум назвав усі ті призначення, з яких могли вибрати мої ровесники — Діон, Геродот, Гоброн і Градислав, — а я стояв і думав… думав про прозорих . Навіть видалося, що хтось ледь чутно доторкнувся до мого плеча. Озирнувся, але не побачив нікого. В ту хвилину я був у такому стані, що був готовий усім розказати про свої страхи і видіння, бо розумів — самому, мабуть, не знайти відповіді. Я навіть не міг мати певності, що в мені немає прихованого дефекту.