Олександр Тесленко - Кут паралельності

На цьому перевірка моєї діяльності закінчилась.

Урочистий марш Лактаріуса прогримів з-під стелі, яскраве освітлення стало ще яскравішим і виповнилось теплими відтінками.

— Вітаємо вас, мислячу істоту, рівну серед рівних, створену на Інканському комбінаті біокібернетики 2976 року!

Кожен із членів комісії міцно потиснув мені руку, а Олександр Сфагнум урочисто вручив біотехнічний паспорт та посвідчення особи.

Так я народився.

Від цієї хвилини мене визнали повноправною мислячою істотою.

— Завтра о дев’ятій ранку на вас чекає комісія по розподілу. В центральному корпусі нашого комбінату. А зараз — відпочивати. Ваш номер 7777 в готельному комплексі «Біо-кібероза», дорогий Білкаре.

Я попрощався і впевнено попрямував до широких прозорих дверей із зали, помітивши, що прозорі пішли за мною, не відстаючи ні на крок.

Було величезне бажання запитати Сфагнума чи будь-кого з членів комісії: «Ви справді не бачите он там за мною прозорих людей? Не бачите? Але я переконаний, що це — не примари! Що ж це може бути?» Але я змовчав, бо розумів, що ніхто їх справді не бачить. Я вже не мав у тому ні найменшого сумніву, Тож розмова була б безплідною.

Всю дорогу до «Біокіберози» я не обирався. Вийшов у сквер перед комбінатом, пройшов його навскіс зеленою каштановою алеєю, освітленою яскравими віоловими ліхтарями. Станція пневмомагістралі була відразу за сквером. Не озирався. В салоні пневмокапсули були лише: двоє рудих дівчаток, котрі щомиті позіхали, жінка в рожевій вірасці, з рожевими підмальованими очима і великим бібліоскопом «Новітня історія» в руках та два біокібери, один з невеликою чорною валізкою і в ошатному сірому костюмі, другий в робочому комбінезоні, вони стиха перемовлялися між собою. Більше нікого. Я пройшов через увесь салон, але не озирнувся жодного разу ні в салоні пневмокапсули, ні потім на стрічці ескалатора, ні простуючи до високої споруди готельного комплексу. Був певний, що вони ідуть за мною, але не хотів, аби прозорі бачили, що змусили мене хвилюватися, думати і навіть боятись. Так, саме боятися. Хто вони? Добре, коли вся справа лише в чутливості моїх рецепторів. Але хоч би як було, а ніяка інформація про прозорих не була закладена мені на комбінаті. Я нічого не знав про них, І тому було моторошно.

Привітався з-черговим і показав своє’ посвідчення особи.

— А-а, шановний Білкар! Давно вас чекаємо. Ваш номер 7777.

— Дякую.

— Можете ліфтом, можете пішки. Це восьмий поверх, — сказав черговий, показуючи мені напрям до кабіни ліфта та до колони спіральних сходів.

Першим, кого я побачив, як прочинив двері свого номера, був — прозорий . Він походжав кімнатою довкола круглого стола і, побачивши мене, зупинився, потім відійшов до вікна. Я поставив на підлогу свою невелику напівпорожню комбінатівську валізку і пішов відразу до нього, простягнув руку для привітання. Він відповів мені тим же, я відчув тендітний прохолодний доторк його долоні.

— Ти сам? — запитав я, дивуючись, чому саме це мене зацікавило найбільше.

— Так… — відповів прозорий дуже тихо.

Я швидше здогадався, ніж почув.

Можете уявити, як почуває себе мисляча істота в перший день, у перші хвилини після свого народження. Навколишнє видається зрозумілим, але ж знаєш — воно ще не відоме для тебе.

— Хто ти?

У відповідь прозорий запитав чи ствердив:

— Ти мене бачиш…

— Бачу… Хто ти?

— Номмо…

— Але хто ти? Чому ти такий?

— Не зараз… Не зараз, Білкаре… Головне, що ти вже з’явився, і тепер усе буде добре. Ти про все дізнаєшся. Не бійся нас. І не думай зараз про нас. І нікому не кажи про нашу зустріч. Нас ніхто не бачить, окрім тебе. Тобі просто не повірять.

Прозорий говорив так тихо, що доводилось максимально напружувати слух.

— Даруй, я залишу тебе, Білкаре. Не думай зараз про нас… — повторив і пішов просто крізь стіну, фантастично, «ереально, містично.

Безумовно, ту ніч я не міг заснути, пролежав з розплющеними очима, думаючи, аналізуючи, намагаючись збагнути, домислити, навіть просто вигадати будь-що, аби лишень воно могло пояснити хоч якоюсь мірою те диво. Був певен, що хтось із них прийде до мене вночі. І коли десь опівночі у двері мого номера невпевнено постукали, я подумав, що то прозорі . Але не підводився. Не поспішав, бо двері були не замкнуті і до того ж я пам’ятав ту фантастичну легкість, з якою Номмо залишив мій номер, пішовши просто через стіну. Лежав напружений і зляканий. За якусь мить стук у двері повторився — невпевнений, але стримано настирливий. Тоді я, чомусь намагаючись пройти якнайтихше, не вмикаючи світла, попростував на той стук. Якусь мить стояв біля дверей, прислухаючись. Здалося, що долинали слова якоїсь розмови, але жодного слова зрозуміти не зміг. Довго стояв у напрузі. Потім сторожко прочинив двері… Але в коридорі не побачив нікого. Нікого!