Олександр Тесленко - Кут паралельності

— Навіщо ти кажеш неправду?

— Яку неправду, Ольдо?

— Я відчуваю, що ти мене дуриш.

— Що ти говориш, Ольдо?! Ось пий, гаряча, запашна… Дівчисько ти…

— Мене втішаєш, але, бачу, сам не віриш У те…

— Ти ще не прокинулась. Пий каву… — І поцілував Ольдине плече.

Вона здригнулась від того поцілунку, ніби він її вкусив.

— Ну, що ти, Ольдо? Що з тобою?

— Ти мене не любиш.

Арлен якось страдницьки, безпорадно посміхнувся:

— Яка ти смішна…

— Немає в твоїх бчах любові. Коли любов- тоді все зовсім не так…

— А як, Ольдо?

— Не знаю… Але не так.

— Сьогодні ти запізнишся на комбінат.

— Облиш. Ще вчора я не думала, що ти такий нудний, як дощ. Краще б пішла в кіно. Микола Чук у головній ролі.

— Сьогодні ти запізнишся…

— Я взагалі сьогодні не піду на комбінат.

— То подзвони…

— Знайдуть заміну. Будь-хто із біокіберів мене замінить…

— Подзвони…

— Нудний ти, я шкодую, що прийшла до тебе.

— Ольдо…

— І все, що ти казав про дітей, таке ж нудне, як і ти сам… Нічого в нас не буде.

— Випий каву.

— Не розкривай мене. Так холодно у тебе.

— У мене холодно?

— Авжеж, у тебе. В мене тепло. У мене мама любить, коли в кімнаті тепло, і ніколи не вимикає опалення… Укрий мене. А кави я не хочу. І шторами закрий вікно. Не хочу бачити, як сіється цей дощ.

— Ольдо, ти така манірна і така…

— Яка? Я не подобаюсь тобі? А щойно цілував, казав, що любиш.

— Ольдо…

— Я боюся…

— Чого боїшся?

— Я не знаю… Народжувати, мабуть… Може, здамо зразки клітин, ну, генотипи… І хай на комбінаті…

— Тобі не хочеться самій?

— Тобі однаково… А мені страшно.

— Ольдо, я тебе люблю.

— Арлене… А ти чув, казали, що твій бульєр…

— Чув. То лиш припущення…

— Я відчуваю, що то правда. Коли ще не було твоєї «Юліори», все було добре. Чуєш, Арлене?

— Що?

— Про що ти думаєш?

— Так, просто… Не хочу думати про дощ.

— Твій батько вже пішов?

— Не знаю. Я нє чув. Але, мабуть, пішов. Він дуже рано йде в клініку. А ще якийсь письменник там у них. Про батька пише…

— Письменник? А звати як?

— Не пам’ятаю. Здається, Алекс Рілл…

Ольда розсміялась нестримно і дзвінко:

— Алекс Рілл?

— Здається.

— То ж мій батько.

— Справді? А мати твоя хто?

— А мати в мене хімік. А твоя?

— Моя була співачкою… Марта Урбан…

— Прекрасний голос. У батька є три платівки. Вона загинула?

— Так… Мені було тоді сім років…

« Друже Дасію!

Можеш дивуватися, але я боюсь виходити з готельного номера. І боюсь не за себе. Дивний у мене зараз стан. Ще кілька годин тому, коли ми розмовляли у тебе в бульєрній, я ніби не помічав нічого особливого, хоча якесь роздратування вже ворушилося і підточувало зсередини. Сьогодні четвертий день мого перебування в Білозері… Ніби все сприймаю і розумію так, як і раніше розумів, але тіло моє байдуже до будь-якого розуміння, воно ніби само намагається щось робити, кудись бігти і… сприймай, Дасію, мою розповідь за сеанс лікувального самоаналізу… моє тіло переповнене неусвідомленим бажанням руйнувати, руйнувати все підряд — словом, думкою, руками, усім єством… Я боюсь виходити з готельного номера. Тіло не слухається мене. Але ще вдається лежати зараз на дивані і лише уявляти (ті видіння приходять мимовільно), як я б’ю, мало не вбиваю собі подібних за їхню недолугість, сірість, як я розбиваю свою «Юліору»… Химерний стан, Дасію. Тільки тепер я зрозумів серйозність твоїх попереджень. За вікном сіється дощ. Все таке сіре, безлике, одноманітне, байдуже… Мені соромно, Дасію, що це я — творець оцієї мряки, творець ситого божевілля. Я подарував білозерцям море енергії, повний достаток, можливість задовольнити будь-яку забаганку… Але я забрав у них сонце і мріяв забрати його у всієї планети. Я — творець ситого божевілля, Дасію. Якщо я прийду до тебе в бульєрну, ти не пускай мене… Я її знищу, свою «Юліору»… Треба максимально прискорити роботу комісії. Хоча без висновків комісії вже зрозуміло, що «Юліору» треба зупинити. Але потрібна офіційна санкція. І треба проінформувати все населення, щоб уникнути можливих непорозумінь, пов’язаних з енергетичною кризою… Дасію, не пускай мене, якщо я прийду до тебе в бульєрну. А я прийду! Я знищу її! Не пускай мене, Дасію!»

Письменник Алекс Рілл повернувся додому з клініки, де вже другий місяць збирав матеріал для нового роману.

Стояв біля вікна і дивився через мжичку на сусідній будинок, що видавався пошкрябаним малюнком, багатократно демонстрованим слайдом.