Олександр Тесленко - Кут паралельності

Професор простував вулицею і раптом збагнув, що він просто жебрав. Жебрав професор Завіра. Йому, як і кожному, все доступне — їжа, питво, фонозаписники і хустинки… А він жебрав і відчував від цього насолоду. Відчував насолоду від живого слова і незапрограмованого живого доторку, насолоду від чийогось бажання допомоги поза планами і програмами, поза науковими платформами і філософськими тезами.

Ішов, тримаючи в кишені мокру хустинку того чоловіка, а поруч лежала суха, його власна. У бічній кишені плаща відчував вагу фонозаписника. Розумів хворобливість свого стану, однак посміхався і втішав себе:

— Це все від того, що живу самітником… Хіба я вже старий?

« Дорогий Дасію!

Вибач за попередню цидулу. Але… Ти сам розумієш, що значить для мене проблема геліо-бульєрних установок. Я все ще не сприймаю серйозно твої попередження, проте не хочу легковажити. Можливо, справді варто створити комісію, аби раз і назавжди переконатися у безпечності потужних бульєрів. Найближчим часом я вилітаю до вас у Білозеру. Підготуй для мене максимально вичерпний матеріал щодо впливу моєї «Юліори» на ваше життя. До зустрічі.

Андрій Стиг ».

Білий кінь спершу видавався просто білою плямою на брунатній нитці стежини, що тяглася гірським хребтом серед буйного різнотрав’я. Білий кінь був ще далеко, але всі чекали його, бо знали, що ось скоро почують стукіт копит і побачать його білу гриву, розкуйовджену вітром, і його красиве блискуче тіло, і його засапану морду з чорною зірочкою на лобі, і його нашорошені вуха на тлі блакитного-блакитного неба без жодної хмарини. Білий кінь наближався. Було вже чітко видно обриси його тіла. Стежка звивалася серпантином, і кінь повертався час від часу то своїм лівим, то правим боком. Він біг стежкою серед високих трав. Яскраво світило сонце, виповнюючи все навколишнє соковитими барвами літа. Білий кінь, на якусь мить зник у високій траві вже на останньому згині стежки, вихопився знову з жовто-зеленого моря і був уже зовсім поряд: красивий, якийсь навіть усміхнений, довгогривий. Голосно заіржав, ніби з чогось радіючи, і здибився, показуючи людям своє блискуче черево у променях теплого сонця.

— Ходімо, — сказав Арлек — Зараз почнеться дощ.

— Гроза, — тихо мовила Ольда і міцно стиснула Арленову долоню.

Кінь на екрані знову заіржав. Десь далеко йому відповів другий кінь чи просто луна розмножила його голос. А сильний вітер куйовдив білу гриву.

— Ходімо.

— А потім знову буде сонце. Після грози, Арлене. І мокрий кінь кумедно так…

Вони вийшли з кінозалу. Надворі вже вечоріло. Дощ ішов сильний.

— Твої батьки вдома? — запитав Арлен.

— Не знаю. Батько, мабуть, пише, а мама, може, й на роботі, — відповіла Ольда відсторонено і безбарвно, мов про когось чужого і байдужого. Підняла комір сірого плаща: — А що тобі мої батьки?

— Та ні, я просто…

Арлен розкрив велику парасолю, по ній залопотіли дощові краплі. Ольда сховалася під оранжевий дашок, притулилась до Арлена.

— Ходімо знову до мене, — мовив хлопець.

— До тебе?

— Так. Мій батько, мабуть, удома, але він у мене молодець, ти ж знаєш… Він до нас і не загляне.

« Іване Моревілю!

Шановний Голово земної Ради!

За непідтвердженими даними енергетична установка «Юліора» негативно впливає на життєдіяльність людей та біокіберів. Просимо створити комісію для вивчення цього впливу.

Головний конструктор геліо - бульєрної установки «Юліора» — Андрій Стиг.

Головний інженер Білозерського енергоблоку — біокібер Раг.

Оператор «Юліори» — біокібер Дасій» .

Це було рік тому…

Арлен побачив її вперше на концерті старовинних інструментів.’ Вона трохи запізнилась на початок і зайшла до зали, коли вже вимкнули світло. Арлен навіть не помітив, як на вільному місці поруч з ним з’явилась молода жінка.

Він слухав, як виводить сопілкар, дивився, як кумедно метушиться той, що з бубоном, і раптом спостеріг її волосся, золоте волосся, і золотого павучка з бурштиновою кулькою. тільця в тенетах… Довго не міг відвести погляду. Чомусь пригадав фотографію матері. Хоча мати, здавалось, зовсім не була схожа на ту жінку з золотистим волоссям і золотим павучком-прикрасою на лівій скроні, ало свою матір Арлен уявляв такою ж красивою, одухотворено спокійною.

— Як тебе звати? — спитав несподівано для самого себе. Власне, тільки подумав, але вголос, і жінка (вона була помітно старшою за Арлена) поглянула на нього і ледь помітно посміхнулася, якусь мить зосереджено дивилася, ніби щось зважуючи.