Олександр Тесленко - Кут паралельності

— Марія, — мовила тихо.

Це було рік тому. Арленові тоді було двадцять шість. А дощ ішов сьомий місяць.

До закінчення концерту він не сказав більше жодного слова, відчував навіть ніяковість за свою безцеремонність, хоч, видавалось, Марія і не образилась, але картав сам себе: «Хлопчисько! Невихований хлопчисько!» Та коли віддзвеніли цимбали, коли замовкла сопілка, коли увімкнули яскраве освітлення і глядачі почали збиратись додому, а Марія підвелася з крісла і, ніби вагаючись, попрямувала до виходу, він порівнявся з нею і запитав:

— Тобі сподобалось?

— Так, безумовно, — відразу всміхнулася Марія, ніби чекала його запитання. — Такі концерти зараз просто рідкість. І де вони лиш познаходили ці інструменти? Це ж старезні інструменти…

— З музеїв, мабуть…

— Так… Але як звучать! Так просто і прекрасно. Правда?

— Де ти живеш? Нам часом не по дорозі? Марія посміхнулась:

— Ми можем просто погуляти… Як тебе звати, хлопче?

— Арлен… Арлен Завіра…

Того вечора вони кілька годин блукали під дощем, часом зупиняючись під якимось пластиконовим дашком на зупинці чи сідаючи у напівпорожній салон рейсового гравітобуса, а потім знову виходячи у мряку міста, але того вечора і дощ видавався Арленові доречним, навіть лагідним і веселим, дощ лоскотав обличчя дрібними краплями. Арлен розповідав Марії про себе, про навчання в університеті, про роботу на «Юліорі», про свого батька, матір, хоч і не сказав ні разу, що Марія нагадала йому про неї. Марія слухала і ледь помітно всміхалася, але про себе не розповідала нічого.

Вони домовились про зустріч наступного дня. І Арлен летів мов на крилах до центрального білозерського парку. Марія прийшла. Вона видалась набагато молодшою і ще прекраснішою, ніж була вчора. Блукали парком, вийшли до озера і розмовляли, розмовляли, розмовляли… Аж самі дивувались, що їм є про що говорити так без угаву і так захоплено. Арлена навіть не ображало, що Марія називала його хлопчиком… «Мій любий хлопчику», — якось мовила вона. Арлен тоді аж зіщулився від дивного відчуття захоплення, ніжності і ще невідомо чого.

Сказати б, що Арлен уперше за свої двадцять шість покохав — так ні. Але ще ніколи це почуття не було таким всепоглинаючим і таким… хворобливим. Він сам відчував, як це почуття випалює його зсередини, поступово дематеріалізує, позбавляє волі, позбавляє всіх інших бажань, окрім одного-бачити її кожної хвилини, лише її, а все інше, весь навколишній світ хай навіть зникне назавжди! Під великою парасолею вони сиділи на березі озера. Водяне плесо мерехтіло, густо подзьобане краплями. Бачити її! Щохвилини бачити! Він гладив долонею її золотаве волосся. Марія не боронила, лиш дивно посміхнулася. — Поцілуй мене, — сказала раптом. Наступного дня Арлен не пішов на роботу. Біокібер Дасій працював за нього. І Марія також не пішла. Вони знову весь день просиділи на березі озера. Дивилися, як мерехтить невелике озерце серед дощової мряки, розмовляли і цілувались, і Арлен вихимерювае про їхнє майбутнє життя, а Марія слухала і лише дивно посміхалася. Про себе вона не розповідала майже нічого, лиш дивилась на нього лагідно та інколи тихо просила: «Поцілуй мене, Арлене… Таке все незатишне…»

Вони разом були три дні. А на четвертий Марія не прийшла. Арлен просидів весь день під великою парасолею на березі озера.

«Чим заповнити пустку, Маріє?! Чому так? Дивна тривога за майбутнє виповнює мене. Чим зарадити? Відчуття марності всіх моїх зусиль. Всі ілюзорні надії руйнуються. Треба працювати! Лише праця рятує людину від… розпачу. Якого розпачу? Не знаю. Але відчуваю, що божеволію. Життя здається позбавленим будь-якого сенсу. Для чого я живу? Яка сірість і одноманітність довкола! Так жити не можна! Що буде? Де Марія? Чому вона покинула мене? І я нічого про неї не знаю… Тверезість мислення приходить, коли минає жага…. Я не хочу жити!»

«До Академії наук!

Терміново створити спеціальну комісію по вивченню впливу білозерської геліо-бульєрної установки «Юліора» на життя і психічну діяльність людей та біокіберів. Припинити проектування та зупинити будівництво інших подібних об’єктів до повного вивчення несподіваного фактора впливу.

Голова земної Ради — Іван Моревіль».

— Так сумно, Арлене. І так не хочеться вставати.

— Але пора. Ти запізнишся на комбінат.

— А-а-а, навіщо це все…

— Не кажи так… Зараз відчуєш себе бадьорішою.

Завіра висунув руку з-під ковдри і натиснув на жовтаву кнопку на стіні. Таця з ранковою кавою і сніданком випливла з овального отворе домашнього синтезатора.