Олександр Тесленко - Викривлений простір

— Вставай!

Антик спостерігав за ним з-під примружених повік. Зорові аналізатори останнім часом почали зраджувати, бо понизився заряд на клемах…

«Цікаво, а що роблять зараз Іван з Веронікою? Чому двері зачинені? Аби ніхто з нас не вийшов? А якщо ми тут повбиваємо один одного?!»

— Вставай!

«Який дурень цей Атоль. Він агресивний. Дивно, що я не був таким навіть замолоду. Чим це пояснити? Безліччю варіантів центрального аналізатора?..»

— Ну, підводься!

— Що ти белькочеш? Я тебе не розумію, дурню. І розуміти не хочу таких невихованих косморозвідників.

— Що ти белькочеш?

— Що з такими дурнями не граюсь!

Атоль, вже ні секунди не вагаючись, спробував знову вдарити свого антипода по голові, проте Антик був уже напоготові. Він майстерно ухилився від удару і, схопивши Атоля за ногу, позбавив його рівноваги. Той незграбно повалився на підлогу, Антик відразу зорієнтувався, схопився правицею за штекер дистанційного управління і крикнув:

— Якщо будеш пручатися, штекер залишиться в моїх руках!

— Що?! — перепитав Атоль, напружено завмерши.

— Кажу, що я висмикну штекер.

— Я тебе не розумію. Який штекер? — злякано мовив Атоль, відчуваючи як натягується в нього на спині м’який дріт.

— Зрозумієш!

… Страшної ночі після того, коли вона поховала відразу і маму, і батька, їй приснився химерний сон.

— Маргарито! Мар-га-ри-то! — ніби голос батька.

— Марга-а-а-рито-о-оо! — ніби голос мами.

— Маргарито! — ніби голос…

Але чий?

Він такий знайомий. Хоча вона була певна, що чує цей голос уперше. Проте він народжував у її душі дивне, бентежне тепло, воно розпливалося по тілу, виповнюючи його відчуттям спокою і певності у собі.

Спокій. Неспокій. Вічний спокій. Дивишся зблизька — хрестиком вишито. Мама так любила вишивати хрестиком. Дивишся здалеку — троянди палахкотять. Спокій. Неспокій. Вічний спокій. На пелюстках троянд роса прозоріша за твої сльози… Вічний спокій, розпачливіший за крик душі.

Чий це голос? Такий бентежний…

— Мамо?! Тиша.

— Тату?! Тиша.

— Маргарито!

Чий це голос? І де я зараз? Сплю? Ні. Така зелена трава, яскраво-зелена, аж очі болять. І квіти. Поодинокі, але такі великі. Не знані раніше. Чийсь обережний дотик до плеча. І тихий голос біля вуха:

— Маргарито…

Рвучко обернулася. Чоловік непевного віку в сірому костюмі і сірій сорочці з обличчям землистого кольору стояв позаду і кволо усміхався.

— Хто ви?

Чоловік розгублено знизав плечима.

— Ми просто ходимо осіннім степом і збираємо квіти, — промовив утаємничено, ніби повідомляв величезний секрет. — Але не знаємо, хто посадив ці квіти. І не ми посадили їх. Хоча дивимось, як над нами пролітають птахи. Але не знаємо, куди вони летять. І ви не знаєте, Маргарито?

— Не знаю… Вони летять кудись далеко…

Чоловік раптом голосно розсміявся:

— І хай собі летять. А в нас замість крил — коріння. Вдень і вночі воно проростає все глибше в землю.

І тут Маргарита помітила, що ноги незнайомця неприродно стрункі, сірі черевики, ледь помітні в густій траві, — мов прикипіли до землі, зрослися з нею.

— Ви жартуєте?

— Ні, я ніколи не жартую. У нас замість крил справді коріння. Але ви не зможете його побачити отак відразу. Для вас воно невидиме.

— Але ж як вам тоді вдається…

— Ви мислите дуже прямолінійно і спрощено, — перебив її незнайомець. — Коріння не заважає нам ходити й літати, навпаки, саме завдяки нашому корінню ми й можемо ходити і літати.

— Ви можете… літати?!

— Атож, — незнайомець повільно піднявся у повітря, на кілька хвилин завис.

— А коріння ваше, кажете, невидиме…

— Атож, — ствердив чоловік і опустився ногами на землю.

— Як вас звати?

— Називайте мене поки що просто маргоном.

— Дивне ім’я у вас. Ніколи такого не чула. Хоч воно звучить як Маргарита.