Олександр Тесленко - Викривлений простір

— Подякуй Антикові, — сказав Іван і підвівся з крісла. — Шкода, що сьогодні Вітасика немає, він у театрі, ви б славно погралися разом… Тож я зайду до вас через дві години.

Він вийшов, зачинив за собою двері, і не просто, а на ключ. Антик чомусь подумав: «А що ж вони робитимуть з Веронікою дві години?»

Антик точно знав, що Вероніка вдома.

Атоль відразу спробував захопити ініціативу в свої руки:

— Я скажу тобі лиш одне: ми-представники різних цивілізацій. Ми розвідники різних цивілізацій. Ми зустрілися на одній із невідомих нам планет…

— Ми зустрілися в одній із кімнат, де живуть Антон та Вероніка Сухови, — трохи роздратовано мовив Антик.

Атоль дивився на нього іронічно і зверхньо:

— Навіщо така прямолінійність?

— Давай просто поговоримо. Воно тобі треба — ота невідома планета, де все відоме?

— Просто поговоримо? — здивовано перепитав Атоль.

— Так.

— Про що поговоримо?

— І сам не знаю… Про наше з тобою існування. Згадаємо, що було цікавого і приємного у тебе і в мене…

— Навіщо? — різко запитав Атоль. — Ти, бачу, дивак.

— Чому дивак?

— Тому, що ми з тобою створені для гри, а не для спогадів. Якщо не хочеш гратися в розвідників різних цивілізацій на невідомій планеті, то…

— Я взагалі не хочу гратися, — розсердився Антик.

— Чому? Я тебе не розумію! — крикнув Атоль, і Антику нараз видалось, що той хоче його вдарити.

Різко відсахнувся.

— Ти ще й боягуз.

Ці слова не образили Антика, але остаточно розізлили.

— Граємося! — вигукнув він у запалі. — Але по-справжньому!

— Як це по-справжньому? — спокійно запитав Атоль.

— А ось побачиш!

— Побачу.

— Тож — невідома планета, а ми з тобою — представники різних цивілізацій. Так?

— Так.

— І оскільки інших мов ми не знаємо, то будемо говорити так, як говоримо, але вважатимемо, що ми розмовляємо на різних мовах. Кожен своєю. Домовились?

— Прекрасно. Дуже цікава умова. Давай розійдемося, щоб спершу не бачити один одного. Починаємо.

І вони розійшлися у різні кутки кімнати. Антик став за Вітасиків портфель, Атоль заховався за коричневою шторою. Антику загалом все це не подобалось. Може, просто тому, що відчував: заряд батарей з кожною хвилиною вичерпується. А що цікавого у цій грі в розвідників на невідомій планеті?

Якби ще з Вітасиком — інша річ. Антик відчував потребу служити Вітасику.

«Але з цим Атолем так безглуздо витрачати енергію… Проте накази людей не варто піддавати сумніву. Тож починаємо…»

Антик поволі вийшов з-за портфеля, поглянув довкола.

«Це стілець? Але ж я не знаю, що це стілець, бо знаходжуся зараз на невідомій планеті. Проте ця конфігурація дуже нагадує мені стілець».

Антик обійшов довкола ніжки, тягнучи за собою м’який дріт від пульта керування.

«Які дурниці! Дивуюся сам собі, що так легко погодився на ці безглузді ігри. Це якби за пультом сидів Вітасик… Тоді все було б інакше».

Атоль випурхнув із-за штори з когератом в руці. Але не спрямував зброю на Антика, а стояв, ховаючи когерат за спиною.

— Хто ти? — скрикнув Атоль.

— А ти хто? — запитав Антик і відразу пригадав, що сам запрограмував розмовляти на різних мовах.

— Хто ти? — повторив Атоль.

— Я тебе не розумію.

— Я тебе теж, — сказав Атоль.

— Ото халепа. Підійди ближче!

— Що ти говориш? Я тебе не розумію.

— Я зараз сам підійду ближче.

Атоль вже тримав когерат напоготові.

Антик поволі дістав і свій когерат, простягнув його Атолю.

— Ми дуже схожі один на одного. І ми, здається, можемо зрозуміти один одного. Візьми мою зброю. І поклади свою зброю. І давай спробуємо порозумітися. Давай спробуємо вивчити мову одне одного…

Атоль напружився, ударом ноги вибив когерат із рук Антика.

— Хто ти? Звідки? Що хочеш?

— Я прилетів із планети Земля. А ти?

— Я не розумію тебе. Хто ти?

— Але ж і я тебе не розумію.

Атоль спрямував цівку когерата просто в груди Антикові.

— Дурень! — не втримався той.

— Що? — напружився Атоль.

— Кажу, що ти дурень! Несусвітний дурень! Адже я не проявляю ознак агресивності. Чому ж ти злишся?

Атоль якусь мить вагався, адже за домовленістю він не повинен був розуміти значення слів, сказаних Антиком, проте так чи інакше він їх розумів і після миттєвого вагання вдарив Антика прикладом когерата по голові.

— Сам ти дурень!

Антик упав — удар був сильний. Він упав і не поспішав підводитись, лише контролював усіма рецепторами, чи Атоль не збирається продовжувати напад. Атоль дивився зверхньо. Власне, він мав для того всі підстави. Антик віддав йому свою зброю, а сам безпомічно лежав на підлозі, та ще й не поспішав підводитись до бою. Боягуз! Іржава лялька, яку потрібно викинути на смітник…