Олександр Тесленко - Викривлений простір

Дочка народилася мертвою. Після цього вона два роки приходила до тями в психіатричній лікарні. Інтенсивне стаціонарне лікування.

«А вже потім я стала невиправною оптимісткою, — сміялася Наталя, оповідаючи Сухову деякі подробиці свого життя. — Мене підлікували, виписали з лікарні… І нічого мені не залишалося, як радіти всьому тому, що я два роки ненавиділа. Я не хотіла жити оті два роки. Мені все було осоружно. А потім я сміялася сама з себе. Адже жити набагато краще, ніж… Чи не так?»

Скільки Сухов знав стару Наталю, вона була енергійною і сповненою всілякими планами й ідеями. Вона перекладала з багатьох мов всесвіту, віршувала, виступала з лекціями від товариства «Прогрес».

Одне слово, Сухову не вірилось, що Наталя пішла з життя добровільно… Але й не міг, навіть для самого себе, щось стверджувати однозначно.

А Серафим знову сміявся і махав великими вухами: «Наталя також невміла ворушити вухами. Вона швидко згоріла. Вона майже не мучилась. Правда ж, Гіато?»

«Правда, Серафиме. Такі, як вона, ніколи не мучаться. Вони всьому радіють», — сказала Гіата і раптом істерично зареготала.

«Сьогодні четвертий день мого відпочинку. Відпочинку? Не уявляв навіть, що так швидко все стане невеселим і безрадісним. І не думалось, що так яскраво зринатимуть спогади. Спогади… Спогади…»

… Незнайомець, Антик тоді побачив його уперше, зайшов до кімнати і сказав бадьоро:

— Привіт!

З’явився несподівано. І голос у нього був незвичайного тембру.

Проте Антик не міг пояснити, в чому ж полягала та незвичність, бо голос як голос. До того ж, чіткий, басовитий. Гарна дикція. Але щось відразу здивува. ло Антика. Зацікавило.

— Привіт, — відповів стиха.

Антик стояв на столі біля книжкової полиці без шолома і навіть без комбінезона. Незнайомець підійшов і простягнув руку для привітання. В його рухах, у виразі обличчя, у голосі відчувалася впевненість у собі. І, може, саме це насторожило Антика. Коли людина дуже добре знає, що і як їй треба робити, це вже привертає увагу і насторожує. Антик відразу чомусь подумав: це — біокібер.

— Ви до мене? — запитав Антик і поправив штекер від пульта керування, що погано сидів у гнізді. — В чому справа?

На вустах незнайомця на якусь мить з’явилася усмішка, проте відразу зникла. І це також не сподобалося Антику.

— Я до тебе, Антику.

— Звідки ви знаєте, як мене звати? Я вас уперше бачу.

— Мені Вероніка сказала, — мовив незнайомець. — Ми з нею колись працювали…

— Ви біокібер? Ваше ім’я?

На ці слова незнайомець раптом спохмурнів і сказав:

— Звати мене Іваном. Я не біокібер. Я давній приятель Вероніки Олександрівни. А до тебе, Антику, я ось у якій справі, — неквапно поліз до внутрішньої кишені піджака і витягнув звідти точнісінько такого, як Антик, космічного розвідника. Антику не сподобалось, що його дублікату було відведено місце в кишені, проте він нічого не сказав, лише подивився трохи здивовано, а незнайомець продовжував: — Я колись придбав цю іграшку, вона цікава, але, на жаль, я бездітний… Атоль, так його звати, сумує. А мені його шкода. Вероніка якось призналася, що в її сина точнісінько такий космічний розвідник. Тож я і подумав, що Атоль буде радий хоч інколи розважитися з тобою, Антику, і Вітасиком.

Антик слухав його з деяким здивуванням. І раптом спіймав себе на думці, що… не вірить незнайомцеві.

— Ви говорите правду?

Іван довго не відповідав, потім усміхнувся і, дивлячись мимо Антика, сказав:

— А що ти знаєш про правду, шановна лялько? Тільки те, чим тебе начинили на комбінаті. А я тобі скажу: неправда буває всякою, якою тільки захочеш, — красивою чи незграбною, приємною чи неприємною, розумною чи дурною, корисною чи шкідливою, серйозною чи наївною. А правда завжди однакова. І вона жорстока, однозначна, як смерть. На дозвіллі можеш про це подумати, шановний Антику. А зараз не будемо гаяти часу. Мій Атоль вже зовсім знудився. Години дві тобі вистачить на сьогодні, Атолю? — звернувся до свого розвідника.

Той одразу ожив, кліпнув очима і бадьоро мовив:

— Так, цілком вистачить. — І завчено додав по паузі: — Велике спасибі.

«А мене навіть не запитує, чи мені приємне товариство його Атоля. Безумовно, я все одно не можу нікому заперечити, доки штекер пульта керування сидить у гнізді. А він сидітиме там, доки я функціоную. Але існують же якісь правила доброго тону…»