Юрій Тис - К7

— Що ти верзеш? — наче б ображено заговорила Гаська. — Ми не такі наївні! І твої жарти тут цілком не на місці!

— Я не жартую! Я розповідаю вам тільки непровірену теорію. Інша справа, що час на годиннику не є той самий, що час живої істоти, або, як його звуть, час біологічний. Час життя організму є незалежний від того, чи людина порушається із скорістю світла, чи лежить на канапі в Києві чи у Львові. Бо тут важать процеси старіння в комірках організму. Отже ми не знаємо, що буде діятися з організмом, коли він приймає скорість світла. Що станеться з молекулами, з атомами, а далі з діянням людських органів і з психічними, нервовими й іншими системами.

— З цього висновок, що ми за місяць-два такої подорожі рискуємо повернутися на Землю старими людьми?

Семен розклав руки:

— Рискуємо!

— Скільки днів ми вже поза нашою планетарною системою? — з тривогою спитала Гаська.

Я глянув на неї: її уста були затиснуті, наче б переживала страшну трагедію.

— Три дні, а, згідно з теорією, це три земних роки, — відповів я.

Семен мовчав.

Тоді Гаська підійшла до дзеркала і почала пильно розглядати своє обличчя.

— Теорія недоказана! — докинув Семен.

Аналіз Гасьчиного обличчя дав заспокійливий вислід. Дівчина спокійніше заговорила:

— Мабуть, усе це байки. Я не бачу на собі ніяких змін!

— А ми? — кинув я.

Гаська глянула на Семена, опісля на мене.

— Не змінилися. Теорія фальшива!

Проте в наступних днях вона більше часу витрачала при дзеркалі, шукаючи, мабуть, за першими зморшками — ознаками теорії Ейнштейна.

Чергуючись, ми провіряли положення московської ракети. 5-го червня я записав, що вона перейшла межі нашої Сонячної системи.

Але що таке дата? Вона дійсна не тут, а на Землі. Я пишу щоденник, проте мої календарні дати устійнюю за годинником і щоденними записами бортової книги. Це не так просто, бо тут нема ні дня ні ночі.

Починає бути скучно. Для розваги кожного ранку одягаю магнетичні черевики і бігаю по стінах і стелі нашої «Сороки». Це моя руханка. Семен просить тільки, щоб я не порозбивав тендітних апаратів. Два дні пізніше почали цю руханку Гаська й Семен. Ловимо одне одного на стелі, плигаємо і звисаємо в нашій безтяжкости в різних позах, набираємо справности вдержати доземний напрям тіла, хапаючи за вистаючі предмети, або відштовхуючися легко від стін чи стелі.

Вечорами часто розмовляємо про теорію Ейнштейна. Одного календарно-земного вечора Гаська довго мовчала, а опісля заговорила:

— Я читала колись легенди індіанських тубільців Гватемали. Не пам’ятаю цілої історії, але пригадую собі початок одного з тих переказів. Він починається так: «Був у давнизні один день, який тривав багато століть». Які таємниці криються у старих народних переказах! Чи не є вони забутими останками далеких історичних подій, або натяками на давні культури та знання, що не дотривали до наших часів і лягли під ударами таємничих катастроф? Чи хтось невідомий переказав нам у старих легендах велике знання минулого? Те знання, до якого ми сьогодні доходимо, але іншими шляхами? Античні греки дійшли до правди існування атомів не математичними рахунками і не шляхом фізичних і хемічних дослідів, а чистим розумуванням. А може, знання старинних греків — це тільки відгомін невідомих нам подій і знань?

Семен присвячував багато часу помірам галактики. Він наводив на папір мапу деяких частин зоряного неба і зміни, які на ньому заходили, коли ми міняли наше положення у просторі. Коли Сонце змаліло до зорі першого ступеня, ми опинилися у проваллі Всесвіту. Згодом годі було розпізнати наше Сонце. Довкола стояла безмежна порожнеча, і до інших сонць було так далеко, що людський ум не міг тих віддалів зрозуміти. Ми оперували цифрами, цілком чужими нам і нашій уяві: сотнями світляних років. У таких масштабах які ж мізерні виглядали проблеми нашої Землі! А все ж на цій загубленій у космосі порошинці існували війни і несправедливість, і будуть існувати, поки людська сила не зітре з обличчя землі Московську імперію.

Ми почувалися гордими, що тією силою могла бути збігом дивних обставин тільки Україна, а зокрема ми, яких доля вибрала для цієї мети. Так отже Україна стала питанням не тільки українським, як це було перед сто роками, і не вселюдським, як п’ятдесят років тому, а справді питанням космічним!

Часами, у тиші так званої ночі, тобто нашого спочинку, ми вслухувалися у ледве чутні пошуми, що доходили ззовні. Це «Сорока» попадала на шлях мікроскопічних метеорів, які вдаряли в її поверхню. На щастя, досі ми не стрінули ні одного великого ні малого небесного тіла, що блукають просторами. Воно могло б пробити спіни нашого космічного корабля та знищити нас за уламок секунди. Але, як запевнив нас Семен, такий випадок міг би трапитися за мільйони років подорожі по Всесвіту. Такі астероїди велика рідкість у безмежному просторі, як рідкістю є сонячні системи і їх планети.