— Зберіть усі сили, не піддавайтеся! Половина дороги за нами!
Пізніше я чув ще раз голос Семена, але не міг зрозуміти його слів. Щораз частіше попадав у безтяму і прокидався, час від часу чув сильне биття серця і знову западав у півсвідомість.
Врешті отямився, несподівано ожив, рушив головою, згодом рукою. Глянув в бік Семена й побачив, що він саме звільняється з крісла. Я зробив те саме. Коли піднявся, ноги вгиналися піді мною, але це було ніщо, порівнюючи з попереднім станом. Я підійшов до Гаськи і звільнив її з крісла. Вона глянула на мене непритомними очима. Я злякався. Білки були налиті кров’ю.
— Наша спроба вдалася, — заговорив Семен, — ракета перед нами. Тепер, Паньку, бери рушницю — і до діла! Поспішай!
Голим оком ми не могли бачити ракети, на це віддаль була завелика. Але на екрані ракета чітко видніла перед нами.
— Починаємо!
Я прицілився, все інше прийшло в шаленому темпі. Ледве я натиснув на язичок рушниці, як на екрані появився яскравий блиск і погас.
— Слава! — закричав Семен. — Кінець!
Ми попали в нестямну радість: обіймалися, цілувалися, стрибали.
Та ось я споважнів:
— А що, як кусні ракети потрапили чи потраплять у нас?
— Не журися! — засміявся Семен. — Вибух атомового набою розпилив усю ракету на мікроскопічно малі порошинки. Тут нема для нас небезпеки.
Тепер ми спочивали. Гаська готовила обід, ми безжурно розповідали жарти, розважалися.
— А куди ми летимо? — поставив я несподівано важке питання.
Але Семен засміявся. Ще трохи, і він провірить напрям і скорість. Найважливіше, що ми позбулися ворога!
Не зважаючи на радість перемоги, ми турбувалися здоров’ям Гаськи. Вона ледве трималася на ногах, і було ясно, що цю пригоду вона відлежить кілька днів. Тож ми поклали її в ліжко і сиділи біля неї, розважаючи її дотепами.
— У тебе гарні очі стали! — жартував я з її перекривавлених білків.
— Твої ще кращі! — відповіла й подала мені дзеркало.
Я глянув і остовпів. Мої очі справді виглядали ще гірше, як її. Крім цього, під очима в мене були великі синяки. Проте я почувався бадьоро, й усі ми були повні надій.
— Погляньте, де є мандрівна планета. Ми цілком забули про неї! — пригадала нам Гаська.
Семен підійшов до радарного екрану.
— Наш бойовий маневр віддалив нас від неї. Але тепер наближаємося знову, і було б доцільно провірити, що воно таке.
По хвилині праці промовив:
— Завтра ми зустрінемось з нею. Побачимо, чи зможемо на ній осісти.
Другого дня ми всі вдивлялися в екран. Вже здалеку було видно нерівну, з горами й долинами поверхню цього незнаного небесного тіла. Ніякі хмари ні мряки не заслоняли нам виду. Проте подробиць поверхні ми не могли побачити, бо довкола царила темінь, тільки легко освітлена зорями. Не було ні тіні, ні світел, і тому поверхня мандрівного тіла виглядала пласкішою, як, певно, була насправді. А втім, наш зір привик уже до того космічного освітлення, що подобало на наш глибокий сутінок.
Семен зменшив скорість «Сороки», щоб наблизити її звільна до Бурлаки, як ми назвали цю незнану появу. Після полудня ми летіли вже над нею й шукали догідного місця для осідки.
— Ось тут! — завважила Гаська. — Бачите? На цій гладкій рівнині можемо осісти.
— Справді догідне місце, — сказав я, і Семен погодився.
«Сорока» обнизилася поволі, і під вечір ми осіли на твердому ґрунті.
— Усе гаразд! — обізвався Семен. — До завтра будемо відпочивати, а після сніданку рушимо в терен. Усі спати!
Коли я засинав, раптом обізвалася Гаська:
— Знаєте, панове, новину? Показник К7 вказує на число 150!
— Неможливо! — схопився Семен і побіг до апарату. — Справді, ми осіли, мабуть, на чистому К7!
16
Ми вийшли з «Сороки», обережно ступаючи вперед. Наші огрівані простірні одяги не дозволяли нам відчувати холод, хоч довкола нас, згідно з даними, що їх провірила Гаська, панувала температура космосу — біля 250 градусів Цельсія понижче зера. Атмосфери не було тут ніякої, повна порожнеча. Семен бажав довідатися, чи десь у глибоких проколинах не залишилися останки газів, що, може, перед мільйонами років були атмосферою.
У сутінку не можна було бачити докладно, як далеко від нас підносилися вгору пошматовані скелі. Тільки за допомогою сильних рефлекторів ми розпізнавали жовту землю і сіре каміння, що сумно стирчало з холодній порожнечі мертвого небесного тіла.
Мабуть, Бурлака мав більш-менш таку саму величину, як наша Земля, бо ми порушалися нормально, тобто тягар нашого тіла не був ні більший, ні менший, як на Землі. Ми йшли обережно, готові на всякі несподіванки, а Семен уважливо досліджував радіацію К7. Він розглядав пильно проби скель та ствердив, що це цілком невідомі мінерали. Але кожний з них виявляв великий відсоток К7.
Читать дальше