Юрій Тис - К7

— Мабуть, стоплений метал, — сказав Семен. — Зроби аналіз, Гасю!

Спектри виявили, що внизу були стоплені метали в аліажі з ртуттю.

— Алюміній, манган, ртуть, оливо!

— Я так і думав. Стоплені легкі металі! Тут ніякого життя не може бути.

— Не може, — притакнув я, з’ясувавши собі, що за мить я спопелів би.

— Прив’яжіться!

Семен швидким рухом повернув «Сороку» вгору, і ми щораз скоріше помчали у простори.

— Нічого нам тут шукати ні знайти, — пояснив Семен. — До К7 ніяк дістатися не зможемо, тож нема чого гаяти час.

Крутим облетом ми вийшли поза Венеру і помчали у простори. Планета маліла з хвилини на хвилину, і ми мчали у чорну нескінченність…

— Ні-ні-ні-ні-ні!

Ми всі схопилися: це ж нас хтось кликав, а цей хтось міг бути тільки дядько Павло.

— Небезпека! Небезпека! Стежте Землю! За вами погоня!

Дядько остерігав шифром, але, побоюючись, що його вістку ворог відкриє, скоро вмовк.

Земля була далека, зайва, і не відзначалася нічим від мільйонів яскравих зір безмежного неба, що чорніло з усіх сторін. Одна Венера променіла білим кружком у лівому вікні «Сороки». Проте Семен негайно знайшов нашу рідну планету. Сидів, заглиблений у стрілки, в шипіння й цокання апаратів, а ми мовчали, щоб не заважати. Він же найкраще визнавався у великій кількості ґудзиків, стрілок і світелець та різних складних пристроїв.

Наш космічний корабель мчав незримим шляхом у безвісті. Не було поки що ніякої потреби сидіти за командним столом. Тільки час від часу ми, тобто Гаська і я, уже із звички споглядали на інформативні діаграми, що вказували нам силу випромінювання Сонця, радіацію простору, в якому ми перебували, напрямні й силу гравітації та інше.

— За нами женеться ракета! — схвильовано заговорив Семен. — Автоматична ракета!

— Могила! — прошепотів я.

Гаська не звернула уваги на це слово. Може, і не зрозуміла його важливости у нашій ситуації.

А Семен мовив далі:

— Ми летимо вбік від Землі, а ракета нагинає свою трасу лету докладно за нашим положенням.

— Тож приспішімо ходу! — вигукнув я.

— Збільшити скорість до найвищого ступеня! — наказав Семен.

Ми обоє кинулися до командного стола.

З затаєними віддихами ми слідкували за словами Семена. А він час від часу звітував:

— Ракета збільшила скорість!

— Курс ракети скерований на «Сороку»!

— Включити максимальну скорість? — спитав я.

— Так, максимальну!

По хвилині Семен підвівся. З руками в кишенях пройшов кілька кроків кабіною, повернувся до нас і сказав:

— Ракета летить скоріше!

Під Гаською заломилися ноги, і вона присіла на ліжку.

— Будемо міняти напрям, летітимемо щораз то в інший бік. Або, може, просто втікати від ракети у простір! — міркував неначе сам до себе Семен.

Я мовчав, нічого путнього не зринуло в моїй голові.

— Може, зістрілити її? — піддала Гаська.

Семен підсміхнувся і глянув любо на неї.

— Зрозуміло, що будемо боротися! Але тепер вона ще задалеко, щоб ужити нашу зброю. Треба пождати, аж наблизиться на потрібну віддаль. Є ще інша можливість, що при гнучких поворотах нашого лету виснажаться напрямні апарати ракети. Тоді вона загубиться в просторах. Такий випадок можливий, але мало правдоподібний.

— І що ж нам тепер робити? — спитала Гаська.

— Ходімо спати! — пожвавів Семен. — Мусимо бути відпочиті, готові до боротьби!

Я не міг заснути. Дивні думки снувалися мені по голові. Пригадалася наша розмова про матерію і нематерію, десь читав я і про контраматерію. Радіація, матерія, електрони, атоми… І матерія, власне, може й не існує. Нема ні «Сороки», ні проклятої ракети, що забирає нам спокій. Не розумію природи. Бо, може, я не я, і моє ліжко не ліжко, а сконденсована енергія, на якій я лежу? А, може, цього ліжка нема? Хто знає, де правда, і чи правда існує? З газет знаю, що пропагандою можна вмовити всяку нісенітницю. І хоч я лежу на ліжку, можу повірити, що його нема.

Я провірив, доторкнувшися простирала. Простирало було, воно існувало. Опісля я провірив ліжко. Теж було. Я, певне, здичавів. А вони спали.

— Я прискорюю лет! Включаю позапланетарні мотори! — сказав Семен дивно поважним голосом. — Забезпечіть себе поясами.

Гаська поцокала магнетичними черевиками й сіла у крісло. Я захопив ще електронний бінокль і теж подався на своє місце.

— Ми вилітаємо тепер понад нашу Сонячну систему!

— О! — сказав я.

Власне, яка різниця? Кілька мільйонів кілометрів сюди чи туди в нескінченному Всесвіті не має ніякого значення. А може? Я спитав Семена, що далі та що нас чекає.