Віктор Савченко - Сам собі бог

Отож, ми поспішали до містечка Тете, що знаходиться на річці Замбезі, неподалік якого провадили розвідку на тантал. Савана в той період року зелена і на обрії ще можна було побачити табуни антилоп або зебр.

Я ніколи не помічав у собі здатності до інтуїтивного відчуття, але цього разу, коли дорога, що досі пролягала саваною, вповзла в перелісок, я відчув небезпеку. Відчуття було таким сильним, що тільки побоювання виявитися в очах шофера панікером утримувало мене від наказу спинити машину. Пролунав єдиний постріл, якого мій шофер уже, мабуть, не почув. Голова його різко сіпнулась і повалилася на кермо. Я, можливо, встиг би ще вхопитись за бублик руля і спрямувати машину по дорозі, але спека притлумила мою реакцію… Я ще встиг почути, як гахнув об дерево бампер, помітив вітрове скло на капоті, над яким пролітав, і стовбур баобаба — широчезний, немов стіна…

Далі стало коїтись щось неймовірне. Я побачив під деревом тіло високого худорлявого чоловіка. З носа й рота в нього цебеніла кров. Над тілом схилилися двоє чорношкірих, а поряд стояли ще троє, озброєних карабінами. На них був одяг з маскувальної тканини. Я немовби наближався звідкись до тієї групи і побачив корковий капелюх, що валявся поряд з потерпілим, віддалік — лендровер с погнутим бампером і в ньому — водія, який грудьми лежав на капоті. Раптом я зрозумів, що високий худий чоловік у жовтих шортах і білій сорочці — це я. Тим часом один з тих, що схилилися над тілом (він, мабуть, тямив у медицині), закотив віко і довго вдивлявся у моє око. Тоді скрушно похитав головою.

Напевне, сталася помилка. Нашу геологічну машину прийняли за урядову. І причиною помилки була моя засмагла шкіра степовика. На Донеччині в нас, буває, дядьки за літо так чорніють, що кольором мало відрізняються від негрів. Між тим я не тільки бачив, а й чув, про що говорили озброєні люди і навіть уловлював запах пороху, котрим сходили ще їхні постаті. Вони перемовлялись мовою банту. Один, мабуть, старший, дорікав височезному чоловікові, у якого на карабіні був оптичний приціл… А я звідкись ніби повертався. Але не весь повернувся. Частина мене ще підходила до місця події. Я, немовби, щойно відділився від океану, але мене тут же виштовхнуло з нього і тепер моя духовна сутність збиралась докупи. Я поторсав за плече старшого п’ятірки і порадив дістати з машини аптечку й дати мені (тобто постаті, що лежала під деревом) понюхати аміаку. Але він не почув і дотику мого не відчув. Все відбувалося немов уві сні. Ми хоч і знаходилися у тому самому просторі і в тому ж самому часі, але мене від них (втім, як і від мого тіла) відділяла невидима стіна. Я бачив себе збоку, як бачать стороннього. Я тоді завважив, що й постаттю — сухою й довгою — майже не відрізнявся від людей, котрі мене оточували. Як, зрештою, і кольором волосся. З тією тільки різницею, що в мене воно пряме.

Нарешті командир, і двоє, які з ними стояли, кинулись до лендровера, і, порившись у багажнику, витягли тент. По хвилі моє тіло вже лежало на брезенті, а четверо несли його в хащу. Хода в них була м’яка і швидка, як професійних мисливців. Ліс виявився не надто густим, але тінистим. Полуденне сонце лише зрідка пронизувало верховіття. Я рухався з людьми, котрі несли моє тіло. Правда, що то був за спосіб пересування — не скажу… Коли тінь стала густішою, я побачив довкола постатей ореоли. Люди в них нагадували істот у прозорому променистому пухові. Власне, і навколо мого тіла теж було світіння, але дуже слабке. Ви запитаєте, чи відчував я біль? Ні, не відчував. Навпаки, мені було приємно. Так, ніби я багато років носив, не скидаючи, тісні черевики й гумовий, теж тісний на мене одяг. Та раптом усе те скинув. Почуття незнаної розкутості, безмежності мого Я, для якого не існувало ні простору, ні часу… Єдине, що мені муляло, це відчуття чогось невиконаного. Я підозрював, що саме воно тримало мене весь час неподалік мого бідолашного тіла, довкола якого вже дзижчали мухи. Та ось носіїв спинив окрик і брязкання затворів. Старший групи відповів мовою банту. Рушили далі, так і не побачивши того, хто запитував пароль. Але вартовий був схований від носіїв, та тільки не від мене. Його аура світилася на півлісу.

Нарешті ми вийшли на галявину. То була місцинка під височезними баобабами й акаціями-парасольками. Кілька круглих сплетених з гілок і мазаних глиною хатин, укритих пальмовим листям, тростиною та циновками… Між ними на палях було споруджено щось схоже на терасу з дахом. Моє тіло поклали під навісом поряд з великим бубоном. Враз до тераси посипали голі дітлахи, за ними — дорослі. Останнім з’явився старий з пучком сивого волосся на голові. Перед ним шанобливо розступились і він зійшов на поміст. Озброєні, котрі принесли моє тіло, привітались і їхній старший розповів про те, що сталося. Старий був не просто худий, а якийсь ніби висушений, і обличчя мав зморшкувате, як суха слива. На ньому була довга картата сорочка і більше нічого. Він схилився над моїм тілом і прикипів до нього блискучими чорними зіницями. Ореол довкола нього був найсвітлішим. Я б сказав — найпотужнішим. Він то слабшав і ставав майже таким, як у пересічної людини, то раптом спалахував і збільшувався до таких розмірів, що поглинав ореоли односельців, котрі стояли біля помосту.