Володимир Авраменко - Авантюра

— Що з ними буде потім?

— Програма «зомбі» діятиме по нашій команді.

Як тільки інопланетяни виконають завдання, вона вичерпає себе і згорнеться. Вони повернуться додому.

— Ще є зауваження? — Голова струснув бородою і тут же задоволено відповів: — Нема. Отже, вважаємо прохання Центру задоволеним.

Прийнявши ще одне рішення з організаційних питань, Комітет завершив свою роботу.

Дорога була не гірше, аніж посадочна смуга аеродрому — без видимих поворотів, гладенька, як скло, вона одним кінцем впиралася в столичну трасу, другим злітала в далеке піднебесся.

Зморено розкинувшись на м’якому сидінні «Лінкольна», Бобо Мурадович безтурботно зирив на пропливаючи низькорослі зелені дерева, що закривали собою похмурий, сірий ландшафт. З-поміж голих, випалених нещадним сонцем пагорбків лише зрідка вигулькували поодинокі кущі безлистого, покрученого гілля, що знеможено тяглося до неба, мов висохлі руки нещасних в пустелі до Бога.

Він любив шалену їзду, коли сам за кермом, коли вітер свистить і звук двигуна відлунює… Зараз спокійно й затишно… Натис кнопку радіотелефону.

— Озой Керамович!..

— Слухаю… — той обізвався за кілька секунд.

— Чекаю тебе о восьмій. Запроси Гуслім Кана.

— Добре.

— Я в дорозі.

— Зустріти?

— Не треба. Стеж за маяками, — посміхнувшись, він задоволено зиркнув на міцну, стовбувату шию водія, на пульт управління вогнем свого розкішного лімузину, що аж ніяк не поступався бойовій машині, а в швидкості навіть переважав. Інакше їздити небезпечно — такі часи настали…

Незабаром перед капотом «Лінкольна» вигулькнула висока стальна брама. Праворуч від неї по чорному металу золотом було написано: «Космічний Центр. Державна власність».

Кодувальний пристрій подав сигнал і брама розійшлась в різні боки, відкривши сховане за нею містечко.

Прошелестівши широкими колесами по розм’яклому асфальту внутрішньої дороги, машина зупинилась біля котеджу, піддашшя якого нависло над входом рятівною тінню. Назустріч вискочив міцний молодик у захисній формі. Притримуючи дверці, віддав честь.

Томно озирнувшись довкіл, Бобо Мурадович зайшов в середину. За дверима повернув ліворуч, до басейну, — ще змалку терпіти не міг поту, а тут ще й ця нарада…

У воді плескалися дві білявки-пестунки. Він зовсім про них забув. Залишаючи женихів з «носом», вони мають тут гарний прибуток. Тільки вже примелькалися. «Пора міняти. Нехай по виклику працюють…» — прийняв рішення.

Демонструючи показну радість, дівчата піднялись назустріч. Граціозні, в символічних купальниках, які підкреслювали звабливість форм, вони були чарівні. Допомагаючи знімати піджак, як завжди, обцілували з двох боків, на що він тільки промуркотів:

— Потім, потім, — і погладив по голому тілу.

— А може зараз? — сіроока насмішкувата красуня грала свою роль бездоганно.

Оригінальна жіночість межувала в ній з чоловічим началом.

— Пізніше, — жалісливо зітхнув Бобо Мурадович, не в змозі відірвати погляду від низько посаджених маленьких рожевих перс, заглибини пупка і струнких ніг. Це було єдине, що зараз по-справжньому хвилювало. Навіть купання в холодній воді не зняло млявості. Спокійно, із якимось легковажним нехтуванням оточення пішов до себе. На вітання зустрічних і вартових відповідав лише кивками.

Біля кабінету нетерпляче совався в кріслі огрядний чоловік з білою, як сніг чуприною. Риси обличчя в нього були м’якими, проте сірі очі дивилися допитливо-гостро й нахабно. Для таких начальство було не указ. Озирнувшись на легкий шум дверей й зуздрівши там Бобо Мурадовича, він продовжував сидіти.

— Вас чекає Озой Керамович… — доповіла секретарка — жінка середніх літ. Молодим надавав перевагу в басейні.

— Добре… Зробіть три кави.

— А я вас чекаю… — врешті-решт піднявся сивоголовий.

— Змив дорожню пиляву, — начальник Центру був незворушний.

— То не гріх.

— Ми гріховними справами не відаєм. Чому один?

— Гуслім Кан зараз з’явиться — відправляє японців. А ось і він… — Озой Керамович мов знічев’я кивнув у бік вхідних дверей приймальні, що різко відчинилися. Поріг переступив статний, років за тридцять, вусатий чоловік. Чисте, смугляве обличчя, великі, невиразно-чорні очі й статура борця — усе несло в собі показну відкритість й простоту, і тільки досвідчене око могло запримітити в ньому зневагу, холод й утаємничену пихатість.