Володимир Авраменко - Авантюра

Коли машина зупинилась, в середині пожвавішало. Зелено-коричневі щось гнівно проґелґотіли і його потягли головою до виходу. Потім світ перевернувся й боляче захитався разом з нутром. Далі була темінь, м’яке падіння кудись униз, й відчуття холоду, котре так гармоніювало з подихом смерті. Горбатов змирився і знеможено закрив очі.

Немов із-під землі долина тихе, заспокійливе бубоніння — чи то молитва, чи то заклинання — дослухатись не може, хоч не дуже то й намагається. Розкрив очі. Зір одразу ж наштовхнувся на ідеальну білизну рівної, як скло, низько звисаючої стелі. Скосив праворуч, потім ліворуч — приміщення овальної форми й за розмірами не поступається університетській аудиторії, котру він так полюбляв.

Призвичаївшись до яскравого світла, на білій стіні побачив кострубаті тіні, а потім і низькі постаті сіро-зелених в комбінезонах небесного кольору. У вічі кинулось дивне поєднання зеленасто-блискучої шкіри обличчя і яскраво-фіолетового вогню широко розкритих очей, над котрими в обидва боки різко виступали розкошлані надбрівні дуги.

Собі не на радість відчув їх нелюдську силу. Вона давила на мозок, вселяла жах.

Подумки хотів було наблизитись до присутніх, але ніяк не міг переставити ноги — почувався мов у сні. Наче був не живою плоттю, а безтілесним, живонародженим духом сприймання, приреченим тільки спостерігати й шануватися душею…

З розпачем стулив повіки… Відчуття часу й реалій зникло.

Друге прозріння наступило разом і різким болем — його мов заштовхували в тісну посудину, затим навпаки, розтягували на дибі — рвали сухожилля і безжалісно шмагали по плечах, по спині, руках і ногах, а він корчився, проклинаючи все на світі й вив не своїм голосом.

Поступово звільняючи тіло, біль кудись зникає, натомість приходить невгамовна бадьорість. Підхопився було із свого ложа, та відчувши, що на ньому нічого нема, сів як Будда — склав долоні човником, підніс до підборіддя й наче в знак дяки за турботу закивав головою, думаючи про інше — де він?

Несподівано в отворі дверей з’явилась студентка в супроводі двох мідноликих молодиків зростом до трьох метрів. Її обличчя світилося молодістю і щастям.

Усі троє були в однаково білих курточках і шортах, тільки зріст супроводжуючих, чисті, без єдиної зморшки, обличчя з ніжною шкірою, малорозвинена, як для чоловіків, безволоса грудна клітка з чотирма припухлими темними пуп’янками перс, що проглядалися з-під розстібнутої тканини, вносили в душу професора сум’яття, але в тому, що це були особи чоловічої статі, він чомусь сумніву не мав. Вони з розкритим ротом зирили зверху униз на повні дівочі форми, котрі Рая старалася випнути ще більше; раз по раз хитромудро поправляла на грудях свій незвичайний одяг.

— Професор, — відрекомендувала Горбатова сіро-зеленим. Їх ввічливі кивки сприйняла за підтримку і зверхньо посміхнулась. — Семен Лапович!.. — на його жах, звернулась офіційно. — Ми на планеті Хір. Тут цілий рай… — Імпульсивно розвела руками й охопила своїх німотних супутників нижче талії.

Від баченого професор мало не підскочив в гнівному протесті — зрозумів так, що це жіночий натяк… До того ж постфактум… Челюсті зсудомило. «Ні, він цього так не залишить…» — від злості зуби зацокотіли. На деякий час запанувала мовчанка.

— Чого ж ви?.. — студентка й сама розгубилася — вона зовсім не хотіла шокувати свого благодійника. Опанувавши себе, добавила: — Тут любо… Краще, аніж на Землі.

Сіро-зелені в підтвердження закивали головами і членороздільно повторили мовлене дівчиною. «Неймовірно, але факт… — приголомшений Горбатов пригнічено закліпав очима. — Вона й тут пристосувалась».

Хіряни стояли до нього півколом; насторожено-вивчаюче розглядали, як небаченого досі дикого звіра, і дійсно, серед сріблясто-небесного блиску, стерильно-білих стін і приплюснутих лисих голів без єдиної волосинки, густе сріблясто-чорне розкошлане волосся, що вкривало усе тіло крім полохливих очей та лисої маківки голови професора, слугувало йому не на користь.

— Вставай, — передній хірянин жестом показав, що від нього хочуть.

— Хто ви?

— Професор Горбатов, а це моя асистентка, — не моргнувши оком, кивнув у бік коханки. Рая тільки дивно зиркала з-під лоба.

— Звідкіля?

— З Землі.

— Як ви сюди потрапили? — все той же передній сіро-зелений хірянин, мабуть старший, продовжував допит.

— До нас прилетіли інопланетяни й запросили… Вони хотіли допомогти… — розповів усе, що пам’ятав.