Їржі Берковець - Операція «Ліра»

Він погано зрозумів її.

— Та ні — схаменіться. Що ви бачите?

— Як це — що бачу?

— Тут. В дзеркалі.

— Що ж я маю бачити? Вас. Що з вами? Ви якась бліда.

— А себе? Себе також бачите? Це ви?

— Що з вами сталося? Чому це я не маю бути собою? Вам погано?

— Відійдіть.

Стукнула сумкою по дзеркалу. Потім ухопила його за руку і побігла.

— Стривайте, куди ви женетесь? Що трапилося?

— Заберіть мене звідси.

— Це тому, що ви розбили оте скельце? Не бійтеся. Ніхто нічого не бачив. Я вас не викажу.

— Я хочу геть звідси. Візьміть мене кудись, де нікого немає.

— Так. Одну хвилинку. Ми мусимо повернути назад. За рогом у мене стоїть моторолер.

Він хвацько підкотив до тротуару.

— Поїхали.

Вона очманіло роздивлялась навколо.

Всю дорогу, витріщивши очі, дивилася в його спину. Взагалі не знала, куди він її везе, як довго це тривало і де вони зараз.

— Де це ми?

Вулиця іде під гору, бруківка з незчисленними вибоїнами, майже вся заросла травою. Ліворуч дощаний паркан, звалище сміття і сходи, що губилися десь у темряві. Праворуч занедбаний живопліт, за ним плакучі верби. Віти нависають над живоплотом. Єдиний ліхтар тьмяно горить на пошарпаному бетонному стовпі.

— Ходімо.

Узяв її за руку. Повів трохи під гору, потім завернув направо до живоплоту, розсунув кущі, відхилив кілки і трохи підняв колючий дріт.

— Лізьте.

Вона вагалась.

— Лізьте, не бійтеся.

— Де це ми?

— Побачите. Лізьте.

Протиснулася крізь огорожу. Її огорнула тепла пахуча темрява. Знову взяв її за руку.

— Ходімо.

— Куди ви мене ведете?

— Адже ви хотіли кудись, де нікого немає.

Вони пробирались крізь сплетіння гілок, листя та паростків. Їхні ноги чіплялися за якісь високі стеблини. Нарешті стало трошки вільніше.

— Ось. Це тут.

Вони стояли на широкій галявині, під ними блищала гладінь ставка, на березі якого між деревами і кущами мальовниче здіймалися залишки дерев’яної альтанки.

— Що з вами діється?

Вона збуджено дихала. Стисла його руку. Потім кинулася бігти. Так. Тут вона сиділа. Ось клаптик паперового ліхтарика. А ось… Листяна стіна заворушилась і розсунулась. Він стояв там. І дивився на неї.

— Вам подобається?

Її губи заворушились беззвучно. Коли нарешті з них злетіли слова, вони прозвучали глухо і ледь чутно.

— Ви ходите сюди часто?

— Не дуже. Іноді.

— Ви були… були тут вчора?

— Що було вчора? Четвер? Не був. А що?

— Та ні. Це я так.

Вона сіла на кам’яну лаву.

— Ви дасте мені сигарету?

Він хвилинку дивився на неї.

— Будь ласка.

— Дякую. Чому ви не сідаєте?

— Я б…

— Сідайте сюди. Припалите мені?

— Звичайно. Пробачте… Чому ви так дивитесь?

Вона оповила його шию рукою, пригорнула до себе і притисла його голову до своєї.

— Місяць сходить по щаблях зірок… Це Шекспір?

— Що сходить?

«Вона сказала це вголос?»

Погладив її груди.

— В тебе…

Затулила йому вуста долонею. Він поцілував її в долоню.

Вся затремтіла.

— Тобі холодно?

— Ні. Ти думаєш, що в мене немає дерзання молодості?

— Чому?

Вона встала, розбіглася скочила в озеро. Довго пливла назустріч місяцю, що купався у воді.

Коли повернулася, він стояв на березі вже одягнений.

— Так ти молодчага, факт. Послухай, в тебе немає двадцятип’ятикронної монети?

— Навіщо?

— Хочу подзвонити. Тут внизу є будка.

Видерлася на берег (дивиться і не допоможе), трусилася, наче щеня, і почала порпатися у сумочці.

Схилившись, він водив рукою за кам’яною лавою.

— Ти щось шукаєш?

— Кулькову авторучку. Певно, випала в мене з кишені.

Пальці гарячково стисли вузький предмет. Вона підійшла до лави. Схилилася. Хвилинку почекала. Потім простягнула йому.

— Ця?

Побіжно глянув на неї і сунув у кишеню.

— Дякую. Ну а двадцятип’ятикронник?

Вона простягла руку, весь час відвертаючи обличчя.

— Ти вся тремтиш. Натягни щось на себе.

— То ти мусиш… саме зараз?

— Я мушу вибачитись, що не прийшов.

— Куди?

— Та ж на побачення з Анежкою.

Вона відступила крок. Ледве стрималася.

— Але ж ти сказав, що ви розійшлися…

— То лише так, через тебе. Інакше ти б зі мною не пішла. Чи не так?

Тремтячими руками вона почала збирати свої речі.

— Поки ти одягнешся, я повернусь. Одвезу тебе, куди схочеш.

— Ну привіт, Годайва [5] Героїня англійської легенди. .

І з самої гущавини ще:

— Ми, власне, не познайомилися. Коли я повернуся, скажеш, як тебе звуть. Мене — Зденек.