Їржі Берковець - Операція «Ліра»

Ага. Жофін. Вернісаж. Настрої, враження і спогади.

Кому це, власне, спало на думку? і хто знає, що я це граю?

Хто взагалі сьогодні грає Фібіха?

А що я маю грати?

Що завгодно. Що самі виберете. Тільки не поему.

Добре, але «Настрої» неодмінно. Портрети обох головних осіб цього любовного щоденника композитора — Анежки Шульц та Зденека Фібіха.

По-перше. Він — енергійне Quasi presto е соn fuoco [4] Дуже швидко, з вогнем (італ.). в e-moll, потім Вона — який з численних її образів вибрати? Просте дівоче Andante espressivo чи жартівливе Росо allegro? Ні, безумовно, те Lento в B-dur на три восьмих, з якого випливає стільки наступних мелодійних характеристик… Тут є музично змальована Анежчина голова, очі, руки, вуста, ноги, груди (це пастельне звучання відтворює гармонійний рух її стегон), Анежка в білій, чорній, фіолетовій сукнях… Що буде ще? Напевно, щось з «Новели» — зустріч Анежки і Зденека в Карлових Варах— і наприкінці це маршове юбільозо…

Наче в «Карнавалі». Цікаво — Шуман і Фібіх, власне, мають багато спільних рис… не лише закоханість у невеликі ліричні фортепіанні фрази. Звичайно, адже ж колись я читала працю, в якій порівнювались обидва композитори. В ній говорилося про «особливу схожість їхнього художнього обличчя» і про «внутрішню спорідненість двох однаково глибоких душ» — Фібіха взагалі називали «чеським Шуманом»…

Господи, вже скоро перша.

Обід, потім вона дає урок, а надвечір — Жофін».

Вона відкинула кришку рояля. Це був Бехштейн, вже старий, але зберігся добре. Сіла, взяла кілька акордів і зіграла гаму. Трошки жорсткуватий. Прекрасно звучить.

«… грайте Шумана, він вам дається…»

Фібіч. Чеський Шуман.

І почала грати, з першого ж звука відчула, як тривога і збентеження покидають її. Перестала думати про механіку пальців, викинула з голови небезпечні «перехрещування» — місця, які при першому і другому програванні збігаються на початку, але розрізняються потім. Прийшло-знайоме вже — благодатне почуття звільнення. Тішилася ним: фраза за фразою спливала з-під її рук легко і впевнено, начебто вже давно вони були в такий, а не в інший — і саме найкращий спосіб підготовлені та вивчені. І все ж вона грала не так, як раніше! Коли пролунав останній акорд, здивовано подивилася на клавіатуру. Не вірила, що це вже кінець. Цілковите захоплення грою перейшло у екстаз, довго не могла отямитися. Не бачила, що вже давно вечір і в залі темрява.

І що там ззаду хтось плескає в долоні. Швидкі, гучні удари двох долонь. Вона встала і зійшла з просценіуму. Коли дійшла до останнього ряду, в залі вже нікого не було.

На вулиці набрала повні груди свіжого повітря: пройшов дощ, стало прохолодніше, але це дуже приємно, вдень так парило.

— Анежко!

Хіба це можливо? Зараз? Сьогодні? В Жофіні?

Кроки по асфальту.

— Анежко!

Зовсім близько. Повернулася зацікавлена, до кого звертаються. Чиясь рука ухопила її за плече і повернула до себе.

— Анеж…

— Що ви собі дозволя…

— Даруйте. Я думав, що ви Анежка.

Ті очі. Той голос.

— У вас… у вас таке ж рожеве плаття, як у Анежки. І такі ж… — подивився на її ноги.

— Пробачте, що я переплутав. Ви дуже схожі на неї. Тепер він дивиться їй просто у вічі. Це не він.

— Тільки — ще гарніша.

Вона не знає, що сказати. Цей хлопець — йому ледь-ледь двадцять — глумиться з неї.

— Не робіть мене посміховиськом, — вона не впізнає свого голосу.

— Ще гарніша, факт. І обличчям — і так.

Погляд на груди. Хам, зухвалий, невихований грубіян.

— У вас немає вільної хвилини?

Це вже перевершує все. І все ще тримає її за плече.

— Зараз же пустіть мене і не чіпляйтеся. Соромтеся.

— Чому мені соромитись?

— Ви йдете на побачення з Анежкою і питаєте, чи маю я вільний час.

— Хто вам сказав, що я іду на побачення з Анежкою? Ми розійшлися.

Вона повернулася і пішла.

Він наздогнав її.

— Зачекайте — не втікайте. Не сердьтеся, я не хотів вас образити…

Як він це сказав?

— Просто ви мені дуже подобаєтесь. Хіба в цьому є щось погане?

Той голос…

Вона глянула на нього збоку, помітила тонкий профіль і застигла.

Напроти висить ліхтар. Під ним автоматичні ваги з дзеркалом, звідки на неї дивиться свіже дівоче обличчя з розкішною короною рудого волосся.

Вона проковтнула слину. Обличчя в дзеркалі зробило те ж саме.

Ноги під нею підгиналися, але вона скочила на ваги.

— Це неможливо. Це безумство. Це…

— Що з вами? Ви хочете зважитись?

Вона допитливо подивилась на нього, обняла рукою за шию, пригорнула до себе.