Їржі Берковець - Операція «Ліра»

І тут я збагнув: вона… не чує. Мене пройняло почуття жалю і любові… підступив до дівчини, схилився до її вуст… вона інстинктивно затулилася завоєм… І прошепотів просто в запашний серпанок два слова… І саме ці слова старанно повторили її вуста.

«Моя любов…» Кохала мене, як кохав її я; що ж інше мала сказати? Чи не буває часто, що думки близьких істот втілюються в ті ж слова і в ту ж мить?

Тільки здалося мені тоді, що в нап’ятий на вуста дівчини серпанок укарбувалося моє освідчення, ніби в ньому заплутався звук мого голосу і ожив знову… Було то давно… тепер у нас 1530 рік, отже… двадцять років тому. Ця думка не давала мені спокою… певна річ, від серпанку до мембрани з вістрям — довгий та важкий шлях… І все інше…

Луїс допив до дна і поставив бокал на стіл. Під вікном озвалися цикади. Педро все ще вивчав креслення.

— Це велика справа, Луїсе, — промовив він повагом. — Важко навіть осягнути розумом, що означає твій винахід… Найкращі прояви мистецтва співаків і музикантів-виконавців тепер не загинуть, коли скінчаться дні тих, хто вщасливлював своїм талантом сучасників… Уяви собі, — Педро схопився зі стільця, забігав із кутка в куток. — Якби наші предки мали щось подібне у той час, коли жив Хуан Руїс, ми б і досі могли захоплюватися його легендарною грою на віолі. І не лише музика!

Педро зупинився перед каміном.

— І слово також переживе століття… чуєш, Луїсе? — обернувся він до Агілара, який порався біля свого апарата, поставив новий диск, повернув лійку до промовця і натиснув важіль.

— … адже проказана вголос думка впливає сильніше, ніж мертві письмена. Чи усвідомлюєш ти, яка це буде зброя у боротьбі із забобонами та марновірством, із людською несвідомістю та мракобіссям…

Різкий стукіт у двері перервав промову Педро. Агілар здригнувся від несподіванки. Знову почулось грюкання, а за ним і голос: «Ім’ям Найвищої Інквізиційної ради — відчиніть!»

Луїс ухопив Педро за руку.

— Тікай! Сюди… з вікна ти легко дістанешся на терасу, звідти по даху до таверни Мануеля, там ти вже сам знайдеш дорогу… А це ось, — він сунув Педро ескізи пристрою, — візьми про всякий випадок із собою… я прийду за ними. Тепер швидше.

Був найслушніший час. Двері затріщали під зливою ударів. Педро скочив на підвіконня й зник у темряві. В цю ж мить дверний замок подався. З’явився альгвасил із п’ятьма озброєними стражниками. Вони кинулися на Агілара, після короткої боротьби здолали його, зв’язали і потягли за собою.

В темряві, що охопила кімнату, десь із кутка біля перекинутого столу шепотів голос Педро:

— … мракобіссям… мракобіссям… мракобіссям… мракобіссям… мракобіссям…

Жовтаве світло воскових свічок марно змагалося з темрявою, малювало густі тіні на блідих обличчях чоловіків і спливало по червоній оксамитовій корогві з вигаптуваним хрестом, маслиновою віттю та оголеним мечем. Голос секретаря здіймався вгору й згасав, як полум’я свічок у срібних канделябрах. Луїс давно перестав зосереджено слухати, до його свідомості долітали лише незв’язані уривки фраз.

«… розмовляв з кимось, хто не входив і не виходив… чули спів багатьох голосів, що звучав вночі з його вікон… він злигався з дияволом… в ньому сидить диявол…»

Обвинувачення скінчилось. Чоловік із сухорлявим аскетичним обличчям у фіолетовому облаченні з білим восьмиконечним хрестом хитнув головою убік Агілара.

— Я простий музикант і механік, — почав Агілар. — Я ні в чому не винний. Ваші обвинувачення відкидаю. Мені було шкода, що мистецтво наших великих майстрів умре разом з ними. Спробував запобігти такій гіркій долі. Я винайшов пристрій, який зберігає музику, спів і голос для нащадків… Я не перший. Ще здавна люди намагалися штучно наслідувати голоси птахів та свою мову. Двісті п’ятдесят років тому англійський монах Роджер Бекон з Ільчестера зробив карлика, що міг говорити; славетний вчитель Фоми Аквінського, епіскоп Альберт Магнус, водив своїх гостей до потайної майстерні домініканського монастиря, де схована за завісою жіноча постать вітала відвідувачів латинською мовою; вихованець богословської школи Герберт, майбутній папа Сільвестр Другий, ще півтисячі років тому збудував штучну людину, яка співала й відповідала на запитання…

— Досить, — озвався холодний пронизливий голос інквізитора дона Карлоса Торквемади. — Ти кажеш, що винайшов машину, яка наслідує людський голос та спів…

— Не наслідує, а…

— Мовчи. Де ця річ?