Олесь Бердник - Сучасне фантастичне оповідання

— А що тобі треба для праці, мій любий? — Ліана солодко позіхнула.

— Спокій. Насамперед спокій.

— А навіщо ж тобі дружина?

Цвіркун тієї ночі не виспався, все його єство проти чогось бунтувало, йому чи не вперше в житті хотілося брутально вилаятись, але він спромігся на інтелігентну розважливість:

— Справжня дружина є запорукою життєвого спокою, як кажуть справжні науковці.

Ліана розсміялася.

— Життя і спокій несумісні, як говорить моя мама.

— І ти певна що саме так воно і є?

— Авжеж. Певна.

«Життя і спокій несумісні, — повторив подумки Цвіркун. — В цьому вислові щось є, над ним треба серйозно подумати…»

— Ти мусиш познайомити мене зі своєю мамою сьогодні ж увечері. Домовились?

— Домовились. — Ліана подивилася на нього, мов на останнього дурня, перекинула через плече шкіряну торбинку й пішла, не зачинивши за собою дверей.

«Наука вимагає жертв. Я мушу якось навчитися спілкуватися з нею. Я мушу її… полюбити. Якось не так, як цієї ночі. Якось інакше. Кажуть люди, душею треба любити. Але, врешті, душа — поняття абстрактне, нематеріальне, просто словесний пшик. Треба порадитися зі старшими товаришами. Насамперед із шефом. Він уже двадцять п’ять років одружений, має трьох дорослих дітей…»

Ліана виконала обіцяну. Увечері після роботи вона прийшла «додому в гості» зі своєю мамою.

— Познайомтесь. Моя мама. Мій чоловік. Ах, мамо, який він серйозний науковець. Ах, любий, ти навіть не уявляєш, яка в мене прекрасна мама. Поцілуйтесь. Ах… Запрошуй нас до столу, любий. Ви задоволені зустріччю? Як тобі мій чоловік, мамо? Як тобі моя мама, любий? Ви будете пити чай? Чи ви не хочете чаю?

— Заспокойся, Ліано… Я сам зараз підсмажу яєчню…

— Вона в мене все вміє… — заусміхалася стара. — Я її багато чого навчила. Всього, чого вміла сама.

«Не схоже, що ти сама багато вмієш», — зле подумав Микола, а вголос проказав:

— У вас прекрасна дочка, Надіє Макарівно. Я просто щасливий, що ми зустрілися з нею… І з вами. Заходьте до кімнати. Зараз я щось приготую на стіл. Ліана за той час може нарізати шинку. Проходьте, проходьте. — Микола театральним жестом відкрив секретер, де товпились різнобарвноетикетні пляшки. — Виберіть до вподоби, дорога Надіє Макарівно, а ми з Ліаною зараз все організуємо…

Вони повернулися з кухні усміхнені, навіть збуджені, стара аж замішувалась молодятами і пригадала власну юність.

— То що будемо пити, Надіє Макарівно? Я бачу, ви навіть не підходили до бару.

— А мені з-за столу добре видно, чим ви мене спокушаєте, — нараз вона тихо, по-старечому розсміялася. — Знаєте цей старезний анекдот? На одному березі річки зібралися на відпочинок жінки, на іншому — чоловіки. Тридцятилітній мужчина роздивився і, не вагаючись, відразу поплив. Сорокалітній також кинувся у воду з рятувальним колом на грудях. П’ятдесятилітній сказав: «А може, вони й самі припливуть до нас?» А шістдесятилітній мовив: «І чого б ото я плив, так чудово видно з берега на берег». Смішно, правда? Мені, будь ласка, чарочку горілки, коли ваша ласка, а ви пийте, що захочете…

— Мамо, не зловживай, — манірно проказала Ліана.

— Не хвилюйся за свою маму, — поважно мовила стара. — Мені вже навіть не шістдесят. Я не запливу надто далеко.

— Хто знає? — усміхнено сказав Цвіркун. Він з великою цікавістю споглядав тещу. Вишукано, як найдосвідченіший офіціант, хоча ніколи й не готувався торувати стежку свого батька, поставив перед Надією Макарівною тарілочки з яєчнею, салатом, налив чарочку із запітнілої пляшки, поставив ближче хлібницю, галантно вклонився.

— А мені? — здивовано озвалася Ліана, зауваживши, як надовго він укляк в послужливій позі з ідеально-приязною усмішкою на устах.

— Так-так, моя люба… Але я хочу, аби твоя матуся була задоволена нашою зустріччю.

Микола квапно вигорнув яєчню на тарілку дружини, підсунув і до неї салат, поклавши на нього кілька тонких скибочок хліба. Сів поряд не з Ліаною, а з Надію Макарівною.

— Налий і мені, — вже ображено мовила Ліана.

— Пляшка біля тебе, моя люба, — мовив Цвіркун, уважно дивлячись на тещу. — То, кажете, вам уже навіть не шістдесят… Але ж як прекрасно ви виглядаєте. Ви унікальна жінка.

— Дякую за комплімент, — стара манірно склала губки. — Давайте краще вип’ємо за все добре у цьому світі. А чому ви собі нічого не налили, Миколо?

— Пробачте, просто забув… Я також — горілочки, з вашого дозволу.

Горілки Цвіркун органічно не переносив. Але наука вимагала жертв.