— Привіт, Миколо! — поставила валізку на підлогу.
— Привіт, Ліано! Чого ти без попередження? А якби мене раптом не було вдома?
Вона поглянула на годинник:
— Тебе часто не буває дома о цій порі?
— Ні, не часто… Але я науковець, буває потреба…
— Так-так, я все про тебе знаю напам’ять… Гарна у тебе кімнатка, затишна. Це кабінет? А де ти спиш? Показуй, любий. Ах, пробач, я забула тебе поцілувати. — Вона кізкою підскочила до нього, чмокнула в щоку. — Можеш і ти мене поцілувати, для початку тільки в щічку, ти повинен поступово до мене звикати. Так кажуть науковці. Правда ж? Я подобаюсь тобі? — Не чекаючи відповіді, схопила Миколу за руку. — Ходімо, показуй, де ми будемо спати. Вже пізня година.
Блакитний вельветовий комбінезончик щільно облягав її красиве тіло, світле розпушене волосся струмками спадало на плечі. Вона випурхнула з кімнати, Микола провів її поглядом, але не поспішав іти за… дружиною. Зі спальні долинув її голос:
— У тебе дуже затишно. І ліжко таке широке. Це просто прекрасно. Я дуже люблю широкі ліжка. Ти не хропиш уві сні?
Микола поплентався в спальню. В руці все ще тримав книгу, яку читав, коли пролунав дзвінок.
— Хіба тобі Луїза сказала, що я хроплю?
— Ні, якби Луїза таке сказала, я ніколи б не прийняла твою пропозицію… — Ліана сіла на ліжко. — Чим займемось сьогодні? Мабуть, варто вже лягати спати? Пізня година. В мене був сьогодні такий напружений день. Треба гарно виспатись. Що це ти читаєш? — вихопила книжку з його руки. — Про любов? «Особливості мітохондріальних структур людей похилого віку»… Гм-гм-гм… Про що це? Давай ляжемо, вимкнемо світло, і ти розповіси мені про свою роботу, а я розповім тобі про свою. Ти хочеш їсти? Я можу заварити чай. На ніч шкідливо багато їсти. Правда ж? Так кажуть науковці.
У Цвіркуна голова пішла обертом.
— Мій батько каже, що нічого не їсти набагато шкідливіше, ніж їсти будь-що і будь-коли.
— О, твій батько філософ? До речі, хто твій батько?
— А ти не поцікавилась у Луїзи?
— Ні, не цікавилась, Мені ж із тобою жити. Логічно?
— Логічно… — невпевнено мовив Микола вголос, а подумки продовжив: «Логічного в цьому тільки того, що матиму я халепу. Але наука вимагає жертв, і я все витерплю».
— То хто твій батько?
— Він вже на пенсії. Все життя працював у системі громадського харчування.
— Він кухар?
— Офіціант, — буркнув Цвіркун.
— О, як цікаво. В ресторані?
— Так… Справді, завари чаю.
— Добре, мій любий. Постав чайник. Я зараз також вийду на кухню… Ти повинен до мене звикати поступово, Не можна все відразу. Правда ж?
Того вечора Ліана видалась Миколі просто недоумкуватою. А він їй — великою дитиною, підстаркуватим хлопчиком-науковцем.
— Ти багато знав жінок? — зашепотіла Ліана, коли вони лягли в ліжко.
— Жодної, — буркнув Микола.
— Чому ж так спокійно лежиш?
— Мені треба подумати…
— Про що?
— Про все. І про тебе.
— Про мене? Ой, який ти смішний. Я дозволяю тобі мене поцілувати. Чуєш? По-справжньому.
— Чую. Але давай краще завтра. Поступово… Як радять науковці…
Ліана подивилася на маленький годинник на руці, пересмикнула плечиками:
— Завтра — це через двадцять хвилин? Давай. Я розумію тебе. Ти ще не звик до мене. Але ж я тобі дуже подобаюсь, правда?
— Так, — зітхнув Микола, зрозумівши, що йому терміново треба входити в роль люблячого чоловіка. — Тільки даремно ти не попередила про свій прихід.
— А це був сюрприз, мій любий. Луїза сказала, що ти дуже любиш сюрпризи.
— Вона тільки забула уточнити, що я сам люблю робити сюрпризи, а не навпаки…
Наступного ранку молоде подружжя прокинулося з важкими головами.
— Я погано спала, мій любий. Мене мучили кошмари. Що б це мало означати? Адже науковці кажуть, що…
— Я сам науковець, але мене також мучили кошмари… Коли ти познайомиш мене зі своєю матусею?
— А коли захочеш, до речі, годиться запросити друзів і відсвяткувати наш із тобою шлюб. Коли ми це зробило?
— Запрошуй своїх на суботу. А з мамою мусиш мене познайомити сьогодні ж увечері.
— Навіщо тобі моя мама вже сьогодні увечері? Я хотіла трохи відпочити від неї.
— Гріх відпочивати від власної матері.
— Сам живеш не з батьками, а мені хочеш закинути гріх, — образилася Ліана.
— У мене прекрасні батьки, і в мене ніколи не було потреби відпочивати від них. Просто я — науковець, тож повинен мати нормальні умови для праці, — проказав дещо бундючно. — І мій батько завжди це розумів.
Читать дальше