Олесь Бердник - Сучасне фантастичне оповідання

— Сідай.

Я непевно заліз у кулю. Люк глухо тріснув. Мене оточував фіолетовий півморок. Видно було тьмяні обриси дерев, бузкові хмари вгорі. Потім щось сталося. Засяяло сліпуче світло. Зникли стінки, ми повисли ніби в просторі. Я скрикнув, сів кудись з несподіванки.

— Обережно, — сміючись сказав дід, — ти роздушив консерви.

Я підхопився, сів на стілець. Нас підняло в просторі, зелений потік гаїв опинився внизу, блискавично наближалися хмари.

В душі у мене тенькнуло, задрижали литки, на руках виступив холодний піт.

— Не хочу! — скрикнув я. — Боюся!

Ми зупинилися, ринулися вниз. Я ледве не знепритомнів від різких рухів у просторі. Навколо прозорої кулі знову спокійно хиталися дуби. Дід осудливо глянув на мене, покивав головою.

— Гай-гай, брате! Думав я — буде мені попутник в такій цікавій мандрівці. А ти просто заєць. Звичайнісінький зайчисько в людській подобі!

— Я гадав, ви жартуєте, — прошепотів я.

— Ха-ха! — розвеселився дід. — Жарти! Ну що ж, виходь. Гуляй! Ех ти, математику! Я полечу сам. Спочатку на Місяць. Потім на Марс, Юпітер, Уран. А потім, може, і до Центавра доберуся. Або до Сіріуса. Хтозна. Як заманеться! Прощавай! Тримай на пам’ять! Один шестигранник. Щоб не думав, що снилось! Хе-хе! Даси вченим — хай аналізують!..

Я схопив у долоню таємничий метал, він пік мені руку. Я опинився на землі. Люк фіолетової кулі закрився. Ніби метеор, метнувся пристрій у небо, розтанув у синяві, зник.

Я розкрив долоню, щоб поглянути на подарунок. Фіолетовий шестигранник підскочив угору, поплив у простір. Я хотів догнати його, він не давався. Ніби живий, піднявся над деревами, блиснув матовими гранями на сонці і щез. Я ледве не плакав від досади. Роззява! Не зумів навіть невеликої крихітки легенди втримати! Випустив з рук і велике і мале! Яка ганьба!

Мені було соромно, до болю соромно! Я й досі зневажаю себе!

Десь у далеких світах ходить по стежинах таємних мужній дід Гриць. Я б міг йому допомогти, підтримати на важкому шляху пізнання. Не зумів! Проґавив! І залишився в духовній пустелі, як побите цуценя…

Скажіть же мені — було це чи ні? Було чи ні?..

Коли Стерничому доповіли, що Дослідник не відповідає, він здивувався. Надійність, абсолютна безвідмовність нейтринного зв’язку відома давним-давно. І в цій експедиції ще не було випадку… Що ж сталося? Стерничий відчув, що око йому набухає, і зусиллям волі погамував тривогу. Зрештою Дослідник міг не почути сигналів виклику або, може, вибрався із свого апарата. Але навіщо йому вибиратися? Хіба він здужає ходити по ціп планеті? Ця третя планета — ще зовсім молода, не відшліфована часом, як їхня рідна, тут жахливий рельєф та й тяжіння не для його слабосильного тіла…

Стерничий ворухнув тоненькою рукою, торкнувся м’якої кнопки і сказав:

— Продовжуйте виклик.

А сам окинув поглядом екран. Картина мінялася вочевидь. Планета притягувала свою сусідку з усе більшою силою, орбіта меншої з кожною годиною помітно наближалася до неї — наче цей космічний плід згинав галузку все нижче й нижче. В океанах обох небесних тіл здійнялися гігантські хвилі, причому на меншій планеті — набагато вищі. А чи витримають напругу її суходоли, чи не розламається вона вся на шматки? Розрахунки не дали однозначної відповіді. В кожному разі без катаклізму тут не обійдеться і, навіть перебуваючи на високій орбіті, їхня експедиція піддається великому ризикові. А Дослідник вирішив побувати в епіцентрі катастрофи, віч-на-віч із грізними учасниками космічної драми. Стерничий ніяк не міг обрати можливий варіант поведінки Дослідника. Чому він там затримується? Коли б це був юнак, жадібний до пригод, а то — Учений першого ряду! Поринув би в мікрокниги — адже тут, на борту їхнього космічного корабля, копії найбільшого книгосховища рідної планети. Так він натомість… Може, послати на пошуки Допоміжну бригаду? Запізно. Планета і її сусідка ось-ось дійдуть критичної точки зближення. Він не має права так ризикувати. Та й де відшукаєш, коли зв’язок перервано?

Знову торкнувся кнопки, хоч знав, що, коли б Дослідник обізвався, його поінформували б одразу. «Нервую, — мигнула думка. — Це погана ознака».

— Досі не вдалося?

— Ні.

Тепер Стерничий фізично відчув наростання тривоги. Раптом виринувши з глибини мозку, почуття небезпеки швидко розливалося по великих сегментах, мить, друга — і в свідомість черконула блискавка: «Невже загинув?!»