Семен Скляренко - Пролог

Він допитливо подивився на мене.

— Ви дуже стомлені. Ви не були в лабораторії. Усе на своєму місці.

— Я вийняв уночі з шафи банку з білками.

— Ви вийняли банку? Так! Ага! Ви думаєте, що вийняли банку. Вибачте, там її не було. І потім, ви немов забуваєте все, — у нас і не було ще білка. Є сполука амінокислот, але немає білка.

— Є білок! — крикнув я.

— Згода. Згода. Ха-ха-ха!!! Я на все згоден. Звичайно, ви були в лабораторії, працювали вночі. І я теж працював. А тепер вам треба спочити, вам треба виспатись.

— А де ви взяли ключ? — суворо запитав я його.

— Як де я взяв ключ? Ключ я взяв у вартового. Біля воріт. Запитайте його.

— У нас є один ключ. Цей ключ у мене.

— Безперечно, один. Цей ключ у мене. Я ввечері взяв його у вартового.

Я шукав ключа в кишенях. Твердо пам’ятав, що клав його до кишені, коли виходив із лабораторії. Пізніше я тримав його в руках, коли розмовляв із лікарем. Ключ був у мене. Ще коли стояв у коридорі лікарні, я теж мав там ключ.

І от ключ зник. Його в кишенях не було. А Гордій Семенович вийняв ключ із кишені і переможно тримав його в руці. Ключ блищав. На ньому зосереджувалось світло ламп. На ланцюжку біля ключа номерок.

Так я стояв біля нього. Він приховував свій настрій і бажання. А він же хотів нестримно, божевільно сміятись. Він би з радістю сміявся мені просто в обличчя. Адже він мене перелякав. І я нічого не міг зробити. Навіть ключ опинився у його кишені.

І от я стояв і думав. Чому це я зустрів Гордія Семеновича в лабораторії? Це нічого гарного не віщувало. Моя розмова з ним перетворилась на розмову здорової людини (такою треба було вважати його) з хворою (виходило, що хворий я). Я не міг збагнути, як така розмова могла відбутися. А може, я нікуди вночі не ходив? Може… Та ні! Я ж уночі сам був у лабораторії, взяв банку з білками, побіг у лікарню. Мене чекає Ліда. Невже цього не було? Що ж було? І як мені дізнатись, що було справді?

— Не напружуйтесь, — порадив мені Гордій Семенович. — Вам нічого турбуватись. Ви одужаєте. Все буде якнайкраще.

І я вирішив. Усе брехня! Я цілком здоровий. Я, безперечно, був у лікарні. Стеллі впорснуто білок. Може, досі вже Макс і дзвонив мені. Нічого з ним, з Гордієм Семеновичем, розмовляти. Я починав розуміти й причини провалів із білками…

— Я певен, що все буде якнайкраще, Гордію Семеновичу! — сказав я. — Але зараз я вас прошу. Ви мене не послухали вчора. Ви надто допитливі. Це вам шкодить. Ви замкніть зараз лабораторію. Дайте мені ключ. Так! Я сам замкну двері інституту. Так! Тепер я піду спати. Вранці я працюватиму. На сьогодні годі. Завтра ми все з’ясуємо. Годі! Годі, я кажу!

Сам замкнув двері інституту. Вийшли. Розвиднялось.

На лаві перед дверима сиділи Ліда Янчевська, Талісман і Мазуракі.

Вони жваво розмовляли, але коли ми підійшли — замовкли.

— Ви йдіть, — сказав я Гордієві Семеновичу. — Ви стомились. Вам пора спати. Швидше йдіть!

Куцими ніжками він намагався ступати ширше. Дійшов до воріт…

В цю хвилину я згадав. І Ліда Янчевська, і Талісман, і Мазуракі мали підстави дивуватись. Я раптово побіг по доріжці, навздогін за Гордієм Семеновичем.

— Гордію Семеновичу! — крикнув я на вулиці. — Хвилину. Я вже згадав… Прошу…

Він поволі йшов назад. Зупинився біля мене.

— Другий ключ, — сказав я, — другий ключ був у Людмили. Один у мене, другий у неї. Я свій сьогодні вночі загубив. А вона тепер…

— Так, — згодився він, не дослухавши, що я маю сказати. — Вона, Людмила Оскарівна, в мене. Планети повертаються до своїх орбіт. А у вас… У вас страшні очі. Ви хворі.

Він повернувся і пішов назад по вулиці.

Талісман і Мазуракі зникли — лишилася сама Ліда.

— Я вас довго чекала, — сказала вона. — Але й тепер не пізно. Ходімо. Я готова.

— Лідо, — відповів я їй, — ми ще встигнемо зробити дослід. А тепер… я вас потурбую на одну хвилинку. Ходімо сюди. Я хотів запитати вас тут, надворі. Тут видніше. Погляньте на мої очі. Мені здається, що вони хворі. Погляньте! Мені чомусь ріже в очах. Погляньте, погляньте! Чи здорові, нормальні в мене очі?!

Її очі були окреслені рівними темними бровами. Сині западини після безсонної ночі лягли внизу очей.

— У вас здорові очі, — відповіла вона. — І вони сьогодні навіть веселі. Давно я не бачила таких очей у вас. Ви сумували, і такі були очі. А тепер вони веселі, здорові. Як же я вас ждала цілу ніч!

Ми стояли на ґанку. Я почув телефонний дзвоник.

Прожогом кинувся до кімнати.

— Вадиме! Вадиме! — чув я голос Макса. — Стелла прекрасно себе почуває. Вона почала розмовляти. Зараз вона заснула. Зроблено великий винахід. Дівчина здорова. Не треба їхати! Не треба! Лягай спати! Я теж ляжу. На добраніч! Чи на добрий день?!