Семен Скляренко - Пролог

— Я не можу відповідати, — каже мені лікар, — за ваш білок. Ви його творець, а не я. Я і не хемік. Я не знаю, як бути. Цього в нашій практиці не бувало.

— Відповідаю за все я, — поспішаю сказати. — За все відповідаю я. І дочка це моя. І білок мій. Я ж втрачаю дочку. Ви знаєте, у неї безнадійний стан. Ви — лікар, але зрозумійте й батька. Ми не отруту їй впорскуємо, а рятуємо її. Я батько, люблю її і переконаний, що вона одужає, коли ми це зробимо.

Я хватаюсь за кожну дрібницю, щоб урятувати дочку. Розумію, що лікар може ввічливо попросити мене залишити лікарню. Лікареве належить йому.

І я не можу заперечувати. Я можу бути тут відвідувачем, але я не можу нічого вимагати. І мені страшно, що він відмовить. Моє тіло тремтить, ноги угинаються в колінах. Я чую, що мені то робиться жарко, то враз холодно. І квіти на вікнах, і санітарка біля дверей, і сам головний лікар, що розмовляє зо мною, — все надто реальне. Промінь лампи, переломившись у склі окулярів лікаря, утворює золоті зайчики в його очах. Що може бути реальніше? Але мені здається, що все це абстраговане від дійсності, все, що твориться навколо і все, що вигадую я, — це нереальне, неймовірне, безглузде.

— Ви не бійтесь, дорогий лікарю… успіх гарантований. Я сам професор. Ви, певне, читали мої праці з хемії білків?

— Я вас поважаю, — вклоняється лікар. — Знаю ваші праці. Не маю права вам не вірити. І тому — прошу! Ми зараз і почнемо. Але… ви повинні знати, що коли білок буде продуктом, який її кров ще повинна переробити… дитина помре.

— Я даю потрібний білок, — відповідаю я.

Усе вийшло навіть краще, ніж я сподівався. Без шуму увійшов черговий лікар. Прийшов Макс і мовчки стиснув мені руку. Прийшло ще кілька лікарів. На столі перед ними стоїть мій дорогоцінний білок. Вони немов не бачать мене, слухають головного лікаря, що сипле латинськими назвами, дає категоричні накази, яких не можна змінювати. Я розумію, яка це відповідальна хвилина, яке страхіття твориться тут, і тому жодним словом не втручаюсь у їхню розмову, сиджу в куточку і боюсь дихати. На столі в банці ліки, в дієвості яких, після моїх слів, а найбільше після наказу головного лікаря, ніхто не має найменшого сумніву. Вони тільки розмовляють про механізм вливання білків.

Я хотів би відтворити якнайкраще подробиці тієї ночі. Але я знаю, що мені тепер цього зробити не пощастить. Головне, найголовніше з цих хвилин зникло. Лишилися дрібниці, і навіть ці дрібниці пливуть передо мною в якомусь тумані.

Не пам’ятаю, скільки часу забрало все це. Ніч катастрофічно летіла. Але я уперто тримався ночі. Я міг ховати свій настрій у молочному світлі коридорів лікарні, висовував голову у вікно, впинався в темінь ночі, кусав губи, відчував, що на моєму обличчі страшні, незвичайні для людини, кам’яні, немов викарбувані гострим різцем зморшки, я боявся, що кінчиться ніч, і мені вдень буде ще важче стримувати себе.

Два санітари на носилках понесли її в операційну.

Вона була така мала, що носилки здавалися порожніми. Її вкрили білим, і я не бачив обличчя. На мить окреслилися гострі кути під ковдрою (то були її складені руки), і санітари з носилками зникли за рогом у коридорі.

Треба було б — мені так хотілося — кинутись за ними, кричати, поцілувати дочку, але я примусив себе стояти. Я прикипів до стіни, і ніхто, мабуть, не міг подумати, цього, напевне, не подумали й санітари, що то моя дочка, — такий я був пасивний зовні. Зовнішнє не завжди буває дзеркалом внутрішнього.

Пізніше я спробував ворухнутись, ступити. Ні, шум кроків боляче врізався в тишу коридору. Я знову закам’янів. Стояв далі, заплющивши очі, і пригадую — мені ввижалася одна яскрава, блискуча, жовто-червона крапка. Крапка горіла, сліпила мене, мені було аж боляче, але я боявся розплющити очі, бо знав, що тоді крапка зникне.

Стояв так дуже довго. Крапка не зникала. Навпаки, вона горіла, наливалась червоним усе більше й більше. Я відчував нестерпну потребу на неї дивитися, дивитись, вринати в неї. Мене тягло до неї. Я хилився вперед. Щоб не впасти, я схопився руками за лутку вікна позад себе. Крапка розгоралась усе більше.

— Чого ж тобі стояти? — почув я тихий замислений голос Макса. — Іди додому! Усе скінчено! Більше нічого не треба!

— Як? — крикнув я. — Що ти сказав?

Коридор був довгий. Посередині лежав тоненький, схожий на гадюку, килим. Вгорі по стелі тікали в глибінь коридору лампи. На стіні коридору чорна табличка з золотими літерами: курити заборонено. В кінці напису золота крапка. Очі Макса були в фокусі пасма світла, що лилося в скельця окулярів.