Семен Скляренко - Пролог

Ми зайшли до палати, в якій я вже раз був. Тоді в палаті було темно, тепер, навпаки, вікна були широко розчинені. На ліжку я побачив Стеллу. Її важко було пізнати. Здавалося, що від неї лишились самі кості й тонка оболонка з шкіри. Ні краплини крові на обличчі. Очі заплющені. Я припав до грудей її і слухав. Відчув кволий рух. Я відчув ледве помітне тепло її тіла. Вона дихала. В тілі було тепло, але життя закінчувалося.

І я уявив її тіло, як найскладніший організм. У цьому організмі не вистачало самого необхідного для нас — харчів, і разом із тим самого недоступного, бо він не міг їх прийняти. Організм неспроможний був переробити речовини, які у нього ввели б. Життя згасає.

— Я можу дати свою кров, — сказав я Максові. — Коли непридатна моя кров, є донори…

— Ні, навіть кров нас не врятує. Бо її організм повинен цю кров переробити, хоч це й буде тотожна кров. Над тим, щоб її засвоїти, організм мусить багато працювати. А якої роботи ми можемо вимагати від неї?

Ми прощалися біля воріт. Макс обіцяв дзвонити мені.

— Що ви думаєте робити? — запитав мене Гордій Семенович у лабораторії.

Я ходив із кутка в куток. Розмовляв сам з собою. Вирішав, як мені кінчити цю спробу. Я не мав права так робити, але іншого шляху не було. Треба було вирішати. Я уперто ходив. На стіні, на аркушику календаря сиділа муха. Ходив і весь час уперто дивився на неї. Коли ж вона полетить? Доки сидітиме? Нарешті, не витримав — підійшов до стіни й зірвав аркушик. Висхла муха разом з аркушиком упала на підлогу. Як багато минуло вже днів у цій напруженій боротьбі?

— Сьогодні я кінчаю дослідження білка, — відповів я, коли Гордій Семенович перепитав мене раз, і другий, і третій про те, що я маю робити, і коли це питання, нарешті, дійшло до моєї свідомості. — Завтра я матиму білок. Або… завтра я скажу, що білка немає. І не буде.

— Ви надумали щось страшне, — сказав Гордій Семенович. — Ви нервуєтесь і думаєте робити якийсь карколомний стрибок. Не треба цього. Наші спроби слід вести плановим порядком. Коли ми поспішатимемо, то тільки пошкодимо собі.

— Бувають хвилини, — відповів я, — коли натиск вирішує все. Вироблення схематичного плану в такі хвилини межує з провалом. Збирати сили треба довго, але коли вони зібрані — у наступ! Я ж певен, що матиму білок.

— Ви робите щось страшне, — повторив Гордій Семенович.

— Страшнішого від того, що є, вже не може бути, — відповів я йому. — Останній крок, останню спробу ніколи не можна назвати страшними, бо їх робиш у колосальному напруженні, коли не відчуваєш уже страху. Аналіз же кроку доводиться робити тільки тоді, коли крок успішно закінчується. Тоді аналіз не дає страху. Страшне минає, на зміну приходить успіх, перемога. Але я хотів би, щоб страх не виникав у спостерігачів, а вони більш полохливі завжди, ніж учасники. Я хотів би сьогодні працювати сам. Передо мною напружена ніч, і я не хочу, щоб біля мене хтось був. Хочу бути один. Ви мені вибачте, Гордію Семеновичу, але я хочу бути сам. Один! Ви вільні на сьогодні. І вибачте мені.

Він вийшов. Цього мені зовсім не треба було робити, але я не міг — швидко пішов до вікна. Добре запам’ятав — він вийшов із лабораторії, поволі пройшов через сад, зупинився біля газону, зірвав червону квіточку гвоздики, вставив її в петельку піджака, зупинився на воротях, побачив мене у вікні і підійняв руку.

— Прощайте! — махнув рукою.

І зник за ворітьми.

Я лишився один.

Так кінчився робочий день. Залишаюсь один в інституті. Тільки Ліда стежить за кожним моїм рухом, виконує всі мої наміри.

Ми дійшли до найголовнішого у нашому винаході. Коли все закінчиться успішно, — це перемога. Марна спроба — кінець. Але вже не страшно!

— Все готово, Лідо?

— Все.

В лабораторії спущено важкі, чорні штори. Ніхто не повинен бачити наших спроб. Ніхто не повинен знати, що робитимемо ми цієї ночі. Ми ховаємось від усіх.

Горять великі люстри. Вони ллють молочне світло. В кутках шафи. Попід стінами столи. Стіл посередині лабораторії блищить, як ковзанка під блискучим променистим сонцем. Шафи нагадують глибокі печери, в яких заховані скарби. На великому столі банка. Гострі промені ламп зосереджуються на банці, і вона, як смарагд, міниться, виграє різними кольорами, — залежно від того, звідки на неї дивитися. Я ходжу по лабораторії, бачу банку під різними кутами, і світло в ній переломлюється — то блисне червоний вогник, то мигне зеленкувате око, то зрадливий жовтий колір запалюється там.

Ідуть хвилини. Найкраще в такі ночі виміряти час пісочним годинником. Кожна секунда — зернятко піску. Впала зернинка — і немає затяжної довгої секунди. Знов падає зернинка — і немає знову секунди, що на терезах напружених нервів — досконалішому годинникові — важить дуже багато. Ще одне зернятко. І ще одне. Немов багато часу минуло, продумано все життя, а впало тільки десять зернинок.