Семен Скляренко - Пролог

Виразно й чітко встали передо мною наші останні роботи. Ми, правда, застигли на одному місці, б’ємося над тим, чого пояснювати не треба. Маємо в своїх руках справжній білок і намагаємось тільки обґрунтувати помилку, яку вигадали чи утворюємо самі. Ми ж пішли новим шляхом, відмінним від тих шляхів, якими раніше йшли вчені. Ми застосували нові методи в роботі. Використовуючи досвід інших, розгорнувши цілу серію спроб, ми здобули білок. Але коли спробували аналізувати білок, — виявилась домішка. Та, звичайно, ця домішка утворюється через те, що ми не знаємо точної методики дослідження. Це тільки адсорбція — незвичайна здатність білка захоплювати різні речовини, навіть кристалічні. Nihil ex nihilo, nihil in nihilum. З нічого нічого не походить; все, що існує, не може перетворитись у ніщо. Хіба домішка може виникнути з нічого? А потім — не всі ж зацікавлені у винаході білка, може, є хтось в інституті, що…

— Лідо, — сказав швидко я. — Кажіть, дорога! Кажіть, що ж робити? Я все розумію. Я все, чисто все розумію. Кажіть, дорога! Кажіть, люба!

Я шукав гарних, теплих, приязних слів для цієї прекрасної дівчини — моєї помічниці.

— Ходімо до хати, — запропонував я. — Мені треба випити склянку чаю. І я хочу почути, що ж практично пропонуєте ви. Ваш початок мені подобається. Але мене не менше цікавить і кінець.

Я сидів за столом. Ліда готувала чай, я пив гарячий чай з запалом, охоче. Їв, бо почув голод.

Уперше за кілька днів.

— Ми вже маємо білок, — казала Ліда, — давно маємо. Тепер треба його практично перевірити.

— Як саме? — запитав я її.

— Треба приготувати самим… тільки ви і я, наш білок. Я не вірю. Краще все зробити самим. Тоді ми можемо бути певні, що матимемо чистий білок. І потім…

— Що потім?

Ліда замислилась.

— Тоді весною, пригадуєте, коли ми робили спроби з рибами й тваринами, ви говорили, що нам треба найти каталізатор, який допомагав би нам добувати білки тим же шляхом, що ним виникають вони в стеблі рослини чи в тілі тварини. Ми тепер маємо новий вид білків. Білки великої сили. Коли людині дати цей білок, у людини з’являться сили… Великі сили…

— А коли ні? — перебив я її.

— Коли ні?.. Коли ми не маємо білка, тоді страшна, смертельна отрута.

Вона довгу хвилину мовчала.

— А все-таки я впорсну собі білок у кров.

— Лідо! Коли там є домішка, — це ж смерть, — жахнувся я самої думки про рисковану спробу. — Треба випробувати на тваринах…

— Особливість нашого виду білків ви знаєте. Дослідження над тваринами нам нічого не виявлять. Дозвольте мені вірити в наш білок, — сказала вона, і я зрозумів, що це її останнє слово.

Я пішов до вікна. У мене нічого не виходило з досліджень. В лікарні помирала дочка. Я сам себе готував до смерті кілька годин тому. А от у цю хвилину я відчув, що зо мною робиться щось дивне. На мене налинуло дивне почуття. Я хотів сміятись. Хотів крикнути. Зникла печаль, розпач, Я відчував, що насичуюсь силою, жвавішаю. Я засміявся. Вперше за багато днів засміявся.

Зрозумів. Умовні величини будуть непридатні і для того, щоб винайти і ствердити наш вид білка. Вони були непридатні для того, щоб рятувати Стеллу. Треба було брати інші. І я збагнув, які нам потрібні величини для перемоги.

Про них мені сказала Ліда.

Ми зустрічаємось у призначену годину. Він чекає мене біля воріт лікарні, і ми, не розмовляючи, йдемо разом двором. Я не розпитую його, бо він почне розповідати мені страшні деталі, а він мовчить, бо інакше буде примушений говорити мені страшні речі.

Не витримую я.

— Скажи, — запитую Макса, — невже кінець?

— Я вже казав тобі телефоном, що стан її тяжкий. Але жоден лікар, аж доки у хворого не перестане битися пульс, не скаже тобі, що стан хворого безнадійний. Ми повинні боротися за людину, але… іноді бракує у нас сили перемогти.

Що я можу запитати? Становище зрозуміле! Мені більше нічого казати.

— Сьогодні останній напад малярії. Далі ми уриваємо хворобу. Якщо вона витримає і зможе після цього одужати, — ми перемогли. Але є випадки, коли в організмі не вистачає сили. Так і в Стелли. Її сили можна зараз рахувати грамами, а хворобу кілограмами. Уяви, як важко їй переносити хворобу. Проте вона бореться. Уперто, завзято, героїчно бореться дівчинка за життя. Наш обов’язок допомогти боротьбі. Але що маємо ми? Є споживні речовини, і коли б їх можна було ввести в організм, тоді б хвороба була переможена. Та в тім і сила, що ми цього зробити не можемо.

— Треба краще харчувати її.

— Ми раді дати дитині все, щоб її краще харчувати. Але треба, щоб організм мав силу прийняти споживні речовини. У неї для цього бракує сили. Вона не їсть. Вона не може їсти. А життя згасає. Я тебе запросив, щоб ти побачив її. Я вірю до останку, до кінця. Я не хочу, щоб ти потім нарікав на нас. Ти повинен знати, що ми все зробили для того, щоб врятувати її.