Володимир Васильєв - Миколаївське небо

— Кльова у вас тачка, — з недоброю посмішкою прорік один з хлопців, сухорлявий і довгоносий, як тапір. — Мабуть, шкода буде, якщо хтось скло розтрощить. Га?

— А кому заважає наше скло? — Єнот являв собою саму благодушність, хіба що не позіхав у лице довгоносому.

Довгоносий вищирився:

— Ходім-но поговоримо, розумнику…

— Ходімо! — навіть зрадів Єнот. — Куди?

— Та ось, у тир хоча б…

Неподалік стояв фарбований у зелене автобус, перероблений у пневматичний тир ще за радянських часів. Єнот негайно попростував до напіввідчинених дверей.

— І ти йди, чого вже там… — запропонував довгоносий Сені. — Разом з тьолкою своєю…

«Гад!» — подумала Ольша й раптом піймала себе на думці, що зловтішається. Бо не без підстав очікувала, що її нові знайомі зараз рознесуть автобус на кавалки — і це ще в кращому разі.

Сеня незворушно рушив до тиру, як і раніше, притримуючи її за руку.

— Не бійся, — шепнув він. — Нічого вони нам не зроблять. Це лохи якісь…

У тирі покурювали ще двоє типів, таких же неприємних, як і ті, що приставали до Пахи.

— Постріляємо? — запропонував довгоносий, переламуючи гвинтівку. — Хто краще стріляє, тому й тачка. Годиться?

Єнот мовчав, щось вичікуючи. Довгоносий тим часом зарядив усі п’ять рушниць і виклав їх у ряд на стійку.

— Ну, так що? — повторив він. — Постріляємо?

Піднявши найближчу до себе гвинтівку, він вистрелив. Сухо клацнула кулька й перша мішень — душманистого вигляду вершник на верблюді — перевернулася й захиталася. Другий постріл — і з пузатої бочки з написом «Пиво» виліз рогатий чорт, стискаючи тризубця.

Стріляв довгоносий непогано: п’ять пострілів, п’ять влучень. Притому, що він майже не цілився.

— Твоя черга, — підсунув він бляшану коробочку з-під вакси, наповнену кульками. — Стріляй!

— Із цих пукалок хіба? Е ні! — відповів Єнот і додав: — Паха!

Довгоносого знесло вбік — у тир увійшов Товстий і похмуро дістав вінчестер, зі скреготом пересмикнувши затвор. Хлопці трохи присмирнішали.

«Ду-дут!»

Перший постріл проробив у задній стіні автобуса неабияку діру.

«Ду-дут! Ду-дут!»

Сеня і Єнот синхронно палили по мішенях зі своїх дивовижних пістолетів, не цілячись і не міняючи обойм — ніби в рукоятках ховалися мініатюрні фабрики патронів.

Раптова тиша увіткнулася в барабанні перетинки. Хлопці боязко тислися до металевих бортів. Довгоносий, здавалося, став навіть нижчим на зріст.

Замість стенда з мішенями спостерігалася суцільна діра з нерівними краями, ніби в злощасному автобусі розірвалася граната.

— Ми виграли, — задоволено, навіть радісно сказав Єнот. — Бувайте, хлопці.

І вийшов. Сеня вивів Ольшу, що істерично реготала, на вулицю. Слідом ступав Паха. Ольша продовжувала реготати навіть у машині, заспокоївшись, тільки коли Сеня заговорив з кимсь по радіо.

Після Сениної розмови всі веселощі миттю розвіялися — Ольша вловила це безпомилково. Щось трапилося.

Єнот направив «Аз-Б’ Ат» до пошти й довго дзвонив по міжмісту; Ольша чекала в машині разом з Пахою. Сеня розгулював навколо, напевно, виглядав небажані хвости.

Потім вони повернулися до котеджу, де ночували. Паха негайно ж повалився спати на веранді. Сеня і Єнот, обоє похмурі, як нічна тайга, сіли один навпроти одного в кімнаті. Ольша боязко забилася в крісло.

— Що зі мною буде? — запитала вона тихо. — Я навіть не запитую, хто ви, краще не знати. Але зі мною що?

Сеня часто-часто закивав.

— Власне, можеш не боятися. Знайдемо Завгороднього — і гуляй собі.

— А якщо не знайдете?

— Знайдемо, — впевнено сказав Сеня. — Нікуди він не подінеться. Тебе ж бо захистити ми зуміємо, — не сумнівайся. Раз утягли, маємо захищати. А це ми можемо…

Ольша зітхнула:

— Я бачила…

Наслідки Пахиної стрілянини дотепер стояли перед очами.

— Ти поспи краще, — порадив Сеня м’яко.

Ольша заперечно захитала головою — заснеш після такого, як же! Але Сеня раптом простягнув руку, заговорив про щось тепле і знайоме…

… І прокинулася вона тільки наступного ранку. Ні Сені, ні Єнота в кімнаті не було; Паха валявся на своїй улюбленій веранді, немов манекен. Із учорашнього дня він не рухався й начебто б навіть не дихав.

Потягнувшись так, що хруснув хребет, Ольша прислухалася до себе. Голова була легкою і свіжою, а ще страшенно хотілося їсти. І не мармеладу якого-небудь, а бажано м’яса. Смаженого. І побільше.

До котеджу, жалібно скрипнувши протекторами, підкотила іномарка, але не Сенина. Вискочила вона з-за рогу зовсім зненацька, Ольша навіть здригнулася. Дверцята полізли вгору точно так само, як і на «Північному вітрі».