Володимир Васильєв - Миколаївське небо

Ольша втягнула голову в плечі.

Пригальмували біля «Чорноморця». Ольшине серце завмерло — її черга? Чи вирішили відпустити?

Ні. Сеня заглушив двигун і повернувся до неї.

— Зараз ти підеш до себе. Заспокоїш Риту, ну, і Гліба з Юрієм, якщо зустрінеш. Бери всі свої речі й повертайся. Зрозуміло?

Вони все про Ольшу знали. Де живе, друзів та інше. Ну, звичайно, професіонали… Чи варто дивуватися?

— Навіщо? — не сподіваючись на відповідь запитала вона.

Але Сеня з готовністю пояснив:

— Завгородній уночі втік. До Криму — у Ялту. Ми їдемо туди ж. Негайно.

«Так-так. Одісея триває».

Ольшу проводжали Єнот і Паха. Ритки в будиночку не було, але двері були незамкне— ні. Ольша ввійшла; провідники сіли на лавку неподалік від входу. Єнот невимушено молов Пасі якісь небилиці про Антарктиду.

Вона майже вже зібралася, коли Єнот замовк на півслові, а за секунду в будиночок увірвалася Ритка.

— Де тебе носить? — без дипломатії почала вона. — Що за приколи — два дні бозна-де, незрозуміло з ким? Я тут божеволію… — в голосі Ритки звучало праведне, нічим не прикрите обурення.

— Я їду в Ялту, — тихо сказала Ольша.

Ритка вмить відчула щось недобре.

— Хто ці двоє — на лавці? — понизивши голос запитала вона.

Ольша змовчала. Не казати ж — інопланетяни?

— Та поясни ти, — не вгамовувалася подруга.

— Вони обіцяли мене відпустити.

У стіну делікатно постукали, фіранка відсунулася, й у щілину просунулася, поблискуючи окулярами, голова Єнота.

— Час!

Ольша взяла сумку й, на секунду зустрівшись поглядом з Риткою, вийшла.

Не встигли вони відійти й тридцять кроків, як з-за будиночків показався десяток хлопців; Гліб і Юра-Панкрат, зрозуміло, сю процесію очолювали. Цього Ольша й боялася.

— Хвилиночку…

Єнотові й Пасі перегородили шлях. Декого з «рятувального загону» Ольша знала — волейболістів із МКІ, Максима Саєнка, Боцмана, Вовчика Наумова… Усередині щось обірвалося: двоє із сузір’я Змієносця просто не вміли зупинятися. Язик прилип до гортані, Ольша хотіла втрутитися, але раптове заціпеніння скувало її, немов гамівна сорочка.

Поправивши окуляри, Єнот кивнув Пасі. Той похмуро дістав вінчестер. Два неголосних постріли, заглушених розпачливим Риткиним лементом; з Юри-Панкрата й одного з волейболістів зірвало однакові жовті кепки з «кемелом». Ольша смертельно зблідла; але ніхто не падав, усі продовжували стояти.

Паха наступив ногою на гільзи й сховав свою зброю. Єнот підхопив Ольшину сумку.

Її друзів чомусь пощадили. Дотепер валили всіх неугодних направо й наліво, а тут — полякали і все. Вона ніяк не могла зрозуміти — чому? Не через неї ж?

Коли Паха рушив геть, Ольша помітила, що гільз на асфальті вже не було.

До машини вона дійшла як у тумані.

— Якщо тобі щось треба — скажи, ми купимо.

Сеня недбало вів машину й говорив з Ольшею; Єнот читав свіжий «Спорт-експрес». Паха як завжди спав.

Ольша в’яло кивнула. Її супутники були похмурі, як Чорне море в бурхливу зимову ніч. За винятком завжди безтурботного Пахи.

Після стрілянини по кепках вони ненадовго заскочили у свій котедж, Єнот приніс звідкись дві велетенські піци, а коли з ними впоралися, відразу ж стартували в Ялту. Удень літати команда Бісмарка не зважилася, тому поїхали як усі, по дорозі. Правда, надзвичайно швидко, обганяючи навіть прилизані «Мерседеси» з одеськими номерами.

Неприємності почалися вже на півдорозі до основної траси: ліворуч, увіткнувшись зім’ятим капотом у штабель бетонних плит, незручно прилаштувалася червона машина Артура. Усередині нікого не було; Сеня, зв’язавшись із якимсь Сластом, сказав, що Артур важко поранений, його відніс Хасан на реабілітацію. Автомобіль хтось пошкодив. Грішили, звичайно, на Завгороднього і його бойовиків.

Із цієї хвилини Сеня і Єнот зціпили зуби й поринули в незрозумілий транс — лише за Нечаяним до Ольші вперше звернулися. А вона все ще бачила біле, немов костюм тенісиста, обличчя Юри-Панкрата, який втупився в ствол Пахиного вінчестера. Найпарадоксальнішим було те, що вона відмовлялася сприймати цю трійцю як ворогів, хоча вони вже вбили кількох людей — її, Ольшиних співвітчизників. І співпланетників. Найнеприємнішим їй був Паха-Товстий. Скеля, закрита книга, замкнені наглухо двері, а ключ викинутий багато років тому невідомо куди. Від нього віяло холодом і безоднею. Іноді їй здавалося, що це взагалі не людина, а маніпулятор Сені, бездушний і слухняний. Товстий, зроби те, Товстий, забери це. Не їсть, не розмовляє… Сеня з Єнотом виглядали зовсім звично, як сотні й тисячі людей навколо, якби не їхні витівки. Втім, це якраз і не дивно: агент не повинен виділятися з юрби, інакше це мертвий агент. Закон, єдиний для усіх планет.